| Главная » Статьи » Психология и педагогика |
ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
|
|
|
ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЛІТЕРАТУРІ Сучасна соціокультурна ситуація, що характеризує цей етап історичного розвитку України, визначається створенням і поступовим утвердженням нової системи цінностей. За таких умов загострилася актуальність наукового дос- лідження питання активізації людського фактора, цілеспрямованого форму- вання соціально активної особистості, адекватної новим вимогам. На пер- ший план вийшли питання гармонійного входження людини в суспільство, відповідність новим соціальним нормам, прийняття й передачі з покоління в покоління системи національних, культурних, релігійних цінностей, тобто пи- тання соціалізації. Термін «соціалізація« є складним. Він використовується представника- ми цілої низки наук. У різні історичні епохи, за різних соціокультурних ситуацій у конкретних країнах він виражав явища, що з часом почали розглядатися як не пов’язані один з одним. Сучасна наукова ситуація характеризується на- явністю полісимізму в трактовці суттєвих характеристик соціалізації.. Тож для вивчення сучасної специфіки процесу соціалізації особистості є корисним здійснити його термінологічний аналіз у широкому історичному діапазоні. Різні аспекти соціалізації в різні часи розроблялися такими вітчизняними дослідниками, як С. Швацький, А. Макаренко, П. Булонський, В. Сухомлинсь- кий, В. Сорока-Росінський, І. Кон, В.Москаленко, М. Лукашевич, Я. Гілінський, А.Мудрик, Л. Аза, Ю.Волков, С. Савченко, І. Корсун, С. Харченко, Ж. Баб’як, С. Курінна, А. Капська, О. Караман, М. Лавриненко, Л. Мищик та ін. Аналізу вітчизняних концепцій соціалізації різних історичних періодів при- свячені дослідження М. Шимановського, М. Плохової, С. Савченка, М. Лука- шевича, О. Севастянової, Н. Заверико, І. Звєрєвої. Утім, аналіз філософської, психолого-педагогічної та соціологічної літера- тури засвідчив, що сьогодні продовжується відчуватися дефіцит знань у цій галузі і окреслена проблема потребує подальшої розробки й дослідження. Мета статті — аналіз поглядів вітчизняних соціологів, психологів і педа- гогів радянського й пострадянського періоду на проблеми соціалізації осо- бистості. Оскільки обмежені рамками статті, то ми не можемо дати повний аналіз, тому лише визначимо основні позиції вітчизняних науковців у сфері дослід- ження процесів соціалізації особистості. У загальному розвитку дослідження проблем соціалізації особистості зазвичай виділяють два періоди: І період (друга половина ХІХ ст. – середина ХХ ст.) – теорія соціалізації ще не оформилася як самостійна галузь науки; ІІ період (починаючи з середини ХХ ст. – ) – характеризується перетво- ренням феномена соціалізації в самостійну міждисциплінарну галузь дослід- ження. Проблеми соціалізації цікавили людство задовго до входження цього терміна в науковий понятійний простір. Проте лише з середини ХХ ст. теорія соціалізації поступово оформлювалася в самостійну наукову галузь з влас- ним понятійним полем, а доти сутність соціалізації, головним чином, розгля- далася через вирішення завдань виховання, формування й розвитку особи- стості, особливо це характеризує вітчизняну науку, у якій термін «соціаліза- ція« почав широко вживатися з 60-х рр. ХХ ст. Зазначимо, що найчастіше в науковій літературі поняття формування особистості вживається, коли мається на увазі єдність об’єктивних умов і суб’єктивних факторів, що цілеспрямовано впливають на процес становлення й розвитку особистості. Поняття розвиток особистості характеризує по- слідовність і поступовість змін, що відбуваються у свідомості й поведінці особистості. А виховання пов’язане з суб’єктивною діяльністю, з вироблен- ням у людини певного уявлення про навколишній світ [1, с. 313—314]. У вітчизняній науці засновником теорії соціалізації (соціального вихован- ня) по праву вважається психолог і педагог В. Зеньковський. У роботі «Со- циальное воспитание, его задачи и пути« (1918 р.) він окреслив суть соц- іального виховання «в розвитку соціальної активності, у розвитку смаку до соціальної діяльності, у вихованні почуття солідарності, здатності піднятися над особистими егоїстичними задумами« [2, с. 10]. На його думку, основними факторами соціального виховання мали признаватися нормальна родина, школа, суспільство, поєднані в плідній співпраці [2, с. 87]. Досліджуючи питання соціалізації особистості у вітчизняній педагогіці початку ХХ ст., М. Шимановський [3] указує на існування в ній трьох концепцій соціалізації дитини: 1. Великоруської державної концепції, традиційної за своєю суттю. 2.Соціалізаційної концепції більшовицької педагогіки, основаної на ідеях класового характеру школи. 3. Української національної концепції, основу якої склали чотири ідеї — на- ціоналізації школи, соціалізації школи, ідея єдиної школи, ідея трудової школи. Педагоги, які вивчають вітчизняні концепції соціалізації цього періоду, виділяють два основних напрямки дослідження окресленої проблеми – біо- генетичний і соціогенетичний [4—6]. Представники біогенетичного напрямку (І. Арямов, П. Блонський, В. Бех- терев) віддавали пріоритет у процесі соціалізації природній сутті людини. Розглядаючи виховання як «соціально-біологічний процес«, вони спрямо- вували свій науковий пошук на розробку теорії, в основу якої покладена ідея антропологізації. Прибічники соціогенетичного напрямку (М. Крупеніна, В. Шульгін, С. Мо- ложавий, І. Соколянський) вважали, що основним фактором розвитку лю- дини є пристосування її до соціального середовища. На їх думку, предметом педагогіки є дослідження процесу соціального формування особистості у всіх сферах життя. До кінця 40-х років сенс процесу соціалізації у вітчизняній науці був зведений до поняття «соціалізація — більше соціалізму«. Вітчизняна марк- систська традиція недооцінювала суб’єктивний бік у процесі соціалізації, виз- навала обмеження суб’єктивних можливостей людини. А зрештою термін було безпідставно вилучено з наукового обігу й замінено на термін «виховання«. У 60-х роках відбулася відносна демократизація політичного режиму, що безумовно сприяло активізації педагогічної думки. У цей період широко роз- повсюджувалися ідеї шкільного виховання В.Сухомлинського, новаторством якого було звернення до процесу формування духовного життя дітей, виз- нання індивідуальності кожної особистості, наполягання на необхідності ство- рення відповідних умов у сім’ї для ефективного виховання й соціалізації шко- лярів. У своїй роботі «Мудра влада колективу« він вказує на соціальний харак- тер процесу соціалізації: «процес соціалізації є однією із найважливіших пе- редумов формування виховної сили колективу» при тому «<…> правильне залучення до життя суспільства, правильна соціалізація можливі лише тоді, коли людина свідомо прагне до гармонії власного «я» з зацікавленнями інших людей, не лише вміє, а й намагається поступатися своїми бажаннями в інте- ресах спільного блага» [7, с. 40—41]. У 1970—1980 роках проблема соціалізації зазнала ще більш бурхливого розвитку. Поняття «соціалізація« починають трактувати в об’єктно-суб’єктно- му руслі. Активну роль індивіда у процесі соціалізації підкреслював Б. Па- ригін, який зазначав: «... соціалізація не можлива без активної участі самої людини у процесі засвоєння соціального досвіду і культури, коли людина ви- ступає не стільки як об’єкт, скільки як суб’єкт суспільних відносин» [8, с. 164]. Проте в цей же час виникли проблеми співвідношення поняття «соціалі- зація« з поняттями «виховання«, «формування«, «розвиток«. Так, І. Кон вважав поняття «соціалізація« і «виховання« близькими, ос- кільки вони обидва мають під собою спрямовані дії. Проте дослідник підкрес- лював, що соціалізація включає і спонтанні впливи. На думку І. Кона, багатозначний термін «соціалізація« означає «сукупність усіх соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює й відтворює певну систему знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як пов- ноправному члену суспільства. Соціалізація включає не лише усвідомлені, контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому змісті слова), але і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формуван- ня особистості. Виховання є головним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передачі накопичених минулими покоління- ми знань і культурних цінностей, тобто освіта. Освіта, у свою чергу, включає, по-перше, відносно спеціалізоване й більш чи менш формалізоване за свої- ми методами навчання і, по-друге, більш широку за своїми цілями просвіту, пропаганду й розповсюдження культури, що припускає в тому чи іншому сту- пені самостійний і вільний вибір індивідами переданої інформації. <...> Ос- кільки освіта й особливо навчання асоціюється, головним чином, з переда- чею інтелектуальної інформації чи практичних умінь і навичок, слово «вихо- вання» вживається також у вузькому змісті для позначення системи емоцій- них впливів, що формують моральний, естетичний, ціннісно-орієнтаційний світ особистості» [9, с. 22]. Розкриваючи суть поняття соціалізації, він указує на динаміку її суттєвих характеристик, що пов’язує з необхідністю навчання індивіда виживати в умо- вах нового мобільного суспільства: «.... соціальні зміни настільки швидкі і вагомі, що ніхто вже не сумнівається: сьогоднішні діти будуть жити у суспільстві, що значною мірою буде різнитися від того, у якому живуть їх бать- ки. Тому свою виховну роботу ми маємо оцінювати не стільки потому, як пов- но нам удалося передати молодим свої знання й переконання, скільки пото- му, зуміли ми підготувати їх самостійно діяти і приймати рішення в умовах, яких не було за життя батьківського покоління» [9, с. 25]. На динаміці суттєвих характеристик процесу соціалізації наголошує та- кож В. Москаленко, зазначаючи, що «поняття «соціалізація» фіксує не тільки процес складання, становлення, але й розвиток зрілих форм соціальності індивіда, їх модифікацію в ході включення особистості в систему нових зв’язків і залежностей» [10, 1с. 7]. Г. Андрєєва оперує поняттями «розвиток особистості« і «соціалізація«, які, на її думку, збігаються за обсягом, оскільки розвиток особистості не може бути поза системи соціальних зв’язків, стосунків загалом, вона характеризує соціалізацію як складний, безперервний, багатофункціональний процес, що відбувається на біологічному, психологічному й соціальному рівнях, охоплює різні вікові стадії. Дослідниця зазначає, що соціалізація являє собою про- цес, за умов якого, з одного боку, потреби окремо взятої особистості орієн- туються до потреб суспільства ( при цьому така адаптація носить не пасив- ний характер, а активний, при якому індивід добровільно, творчо будує свою роль у суспільстві); з іншого — суспільство формує норми моралі й поведі- нки, педагогічно доцільні [11,. с. 67—68] . Вводить як складову у поняття «соціалізації« поняття «виховання» А. Мудрик. У своїх роботах він визначає це соціальне явище як «відносно соціально-контрольовану соціалізацію«. Узагалі, трактуючи соціалізацію як «розвиток і самозміну людини у процесі засвоєння й відтворення культури, який відбувається під час взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямо- ваними і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах», він тим самим процес соціалізації подає як сукупність чотирьох складових: 1) стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об’єктивних обста- вин життя суспільства, зміст характер і результати якої визначаються со- ціально-економічними і соціокультурними реаліями; 2) відносно спрямова- ної соціалізації, коли держава приймає певні економічні, законодавчі, орган- ізаційні заходи для вирішення своїх завдань, що об’єктивно впливають на зміни можливостей і характер розвитку, на життєвий шлях тих чи інших соціально- професійних, етнокультурних і вікових груп; 3) відносно соціально контрольо- ваної соціалізації (виховання) – планомірного створення державою й суспіль- ством правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини; 4) більш чи менш свідома самозміна людини, яка має просоціальний, асоціальний чи антисоціальний вектор, залежно від індивідуальних ресурсів і відповідно чи в протиріч об’єктивним умовам життя [12,. с. 9—-15]. Розглядають виховання як основу для успішної соціалізації Л. Аза, В. Поддубний, О. Ручка, розуміючи під соціалізацією «вироблення на основі отриманих знань і виховання, соціального досвіду і культури сукупності ціннісних уявлень про дійсність» [13, с. 27]. У 90-х роках у педагогічній науці відбувається нова хвиля активізації в дослідженнях соціалізаційної проблематики. Н. Заверико й І. Звєрєва, вивчаючи педагогічний аспект соціалізації, заз- начають, що він є «процесом цілеспрямованої підготовки молоді до вико- нання головних соціальних функцій, до активної участі в соціальному розвит- ку» [14, с. 55—56]. У цей період відбувається нове переосмислення співвідношень понять соціалізація й виховання. Над цією проблемою працювали О. Газман, Л. Гордін, В. Давидов та ін. Вони трактують процес виховання як складову педагогічно керованої частини соціалізації. Сьогодні під терміном «соціалізація« у вітчизняній літературі розуміється «процес послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що суп- роводжується засвоєнням та відновленням культури суспільства, унаслідок узаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх її вікових етапах. Соціалізація неможлива без активної участі самої людини в процесі засвоєння широкого кола цінностей, понять та нави- чок, на ґрунті яких складається її повсякденне життя« [15, с. 23]. Висновок. Таким чином, проведене нами дослідження феномена соціа- лізації в історіографічному аспекті дозволяє зробити висновок про те, що під зазначеним терміном у вітчизняній літературі найчастіше розуміється бага- топлановий, динамічний процес, суттю якого виступає входження людини до соціуму і становлення її особистості. Як ми зазначили, у традиціях вітчизня- ної соціологічної й педагогічної думки прийнято розглядати соціалізацію в кількох розуміннях. Ураховуючи соціально-педагогічний аспект нашого дос- лідження, ми будемо розглядати цей процес у двох основних проявах. З од- ного боку, як процес соціального становлення особистості: засвоєння інди- відом системи соціальних норм, цінностей, елементів культури і виробітку на цій підставі власних установок, ціннісних орієнтацій, соціальних потреб і т. ін., тобто реальне включення соціально свідомого індивіда у суспільне життя. З іншого, як процес передачі поглядів, ідей, уявлень від одного покоління до іншого, тобто соціалізація розглядається як система забезпечення через певні механізми за допомогою групи специфічних засобів спадкоємності по- колінь. До подальших напрямків вивчення проблеми історичних аспектів дослі- дження процесу соціалізації особистості у вітчизняній літературі можна відне- сти питання класифікації сучасних соціалізаційних концепцій особистості, скла- дених з урахуванням історичного досвіду, а також проблему вивчення підви- щення ефективності й забезпечення гармонійності загального соціалізацій- ного процесу в суспільстві на певному етапі. Література 1. Тощенко Ж. Т. Социология.– М., 1999. 2. Зеньковский В.В. Социальное воспитание, его задачи и пути. – М., 1981. 3.Шимановський М. Ідеї соціалізації шкільництва в українській педа- гогіці// Пед. газета. – 1996. — №12. 4. Социализация личности: исторический опыт советского периода и современные тенденции: Сб. науч. тр. / Под ред. М. Г. Плоховой и Ф. А. Фрад- кина. – М., 1993. 5. Очерки педагогической науки в СССР (1917 – 1980)/ Под ред. Н. П. Кузина, М. Н. Колмаковой. – М., 1986. 6. Савченко С. В. Социализация студенческой молодёжи в условиях регионального образовательного пространства. – Луганск, 2003. 7. Сухомлинский В. А. Мудрая власть коллектива// Избр. соч.: В 6 т. – К., 1979. – Т. 1. 8. Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории. – М., 1971. 9. Кон И.С. НТР и проблемы социализации молодёжи. – М., 1988. 10. Москаленко В. В. Социализация личности (Философ. аспект). – К.,1986. 11. Андреева Г.М. Социальная психология. – М., 1997. 12. Мудрик А. В. Социальная педагогика. — М., 2000. 13. Аза Л. А., Поддубный В. А., Ручка А. А. Ценностные ориентации рабочей молодёжи. — К., 1978. 14. Заверико Н., Звєрєва І. Історико-теоретичний аналіз досліджень проблем соціалізації особистості: Соціальна педагогіка і адаптивність осо- бистості/ Київ. межрег. ін-т удоск. вчителів. – Суми, 1994. 15. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях. — К., 2003. | |
|
|
|
| Просмотров: 1936 | Рейтинг: 0.0/0 | |