ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЛІТЕРАТУРІ - Психология и педагогика - Каталог статей - Психология | Социальная педагогика | Психоанализ
Главная » Статьи » Психология и педагогика

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ
ПРОЦЕСУ  СОЦІАЛІЗАЦІЇ  ОСОБИСТОСТІ  У ВІТЧИЗНЯНІЙ
ЛІТЕРАТУРІ
Сучасна соціокультурна ситуація, що характеризує цей етап історичного
розвитку України, визначається створенням і поступовим утвердженням нової
системи цінностей. За таких умов загострилася актуальність наукового дос-
лідження питання активізації людського фактора, цілеспрямованого форму-
вання соціально активної особистості, адекватної новим вимогам.  На пер-
ший план вийшли питання гармонійного входження людини в суспільство,
відповідність новим соціальним нормам, прийняття й передачі з покоління в
покоління системи національних, культурних, релігійних цінностей, тобто пи-
тання соціалізації.
Термін «соціалізація« є складним. Він використовується представника-
ми цілої низки наук.  У різні історичні епохи, за різних соціокультурних ситуацій
у конкретних країнах він виражав явища, що з часом почали розглядатися як
не пов’язані один з одним. Сучасна наукова ситуація характеризується на-
явністю полісимізму в трактовці суттєвих характеристик соціалізації.. Тож для
вивчення сучасної специфіки процесу соціалізації особистості є корисним
здійснити його термінологічний аналіз у широкому історичному діапазоні.
Різні аспекти соціалізації в різні часи розроблялися такими вітчизняними
дослідниками, як С. Швацький, А. Макаренко, П. Булонський, В. Сухомлинсь-
кий, В. Сорока-Росінський, І. Кон, В.Москаленко, М. Лукашевич, Я. Гілінський,
А.Мудрик, Л. Аза, Ю.Волков, С. Савченко, І. Корсун, С. Харченко, Ж. Баб’як,
С. Курінна, А. Капська, О. Караман, М.  Лавриненко, Л. Мищик  та ін.
Аналізу вітчизняних концепцій соціалізації різних історичних періодів при-
свячені дослідження М. Шимановського, М. Плохової, С. Савченка, М. Лука-
шевича, О. Севастянової, Н. Заверико,  І. Звєрєвої.
Утім, аналіз філософської, психолого-педагогічної та соціологічної літера-
тури засвідчив, що сьогодні продовжується відчуватися дефіцит знань у цій
галузі і окреслена проблема потребує подальшої розробки й дослідження.
Мета статті  — аналіз поглядів вітчизняних соціологів, психологів і педа-
гогів радянського й пострадянського періоду на проблеми соціалізації осо-
бистості.
Оскільки обмежені рамками статті, то ми не можемо дати повний аналіз,
тому лише визначимо основні позиції вітчизняних науковців у сфері дослід-
ження процесів соціалізації особистості.
У загальному розвитку дослідження проблем соціалізації особистості
зазвичай виділяють два періоди:
І період (друга половина ХІХ ст. – середина ХХ ст.) – теорія соціалізації
ще не оформилася як самостійна галузь науки;
ІІ період  (починаючи з середини ХХ ст. – ) – характеризується перетво-
ренням феномена соціалізації в самостійну міждисциплінарну галузь дослід-
ження.
Проблеми  соціалізації цікавили людство задовго до входження цього
терміна в науковий понятійний простір. Проте лише з середини ХХ ст. теорія
соціалізації поступово оформлювалася в самостійну наукову галузь з влас-
ним понятійним полем,  а доти сутність соціалізації, головним чином, розгля-
далася через вирішення завдань виховання, формування й розвитку особи-
стості, особливо це характеризує вітчизняну науку, у якій термін «соціаліза-
ція« почав широко вживатися з 60-х рр. ХХ ст.
Зазначимо, що найчастіше в науковій літературі поняття формування
особистості вживається, коли мається на увазі єдність об’єктивних умов і
суб’єктивних факторів, що цілеспрямовано впливають на процес становлення
й розвитку особистості. Поняття розвиток особистості характеризує по-
слідовність і поступовість змін, що відбуваються у свідомості й поведінці
особистості. А виховання пов’язане з суб’єктивною діяльністю, з вироблен-
ням у людини певного уявлення про навколишній світ [1, с. 313—314].
У вітчизняній науці засновником теорії соціалізації (соціального вихован-
ня) по праву вважається психолог і педагог В.  Зеньковський. У роботі «Со-
циальное воспитание, его задачи и пути« (1918 р.) він окреслив суть соц-
іального виховання «в розвитку соціальної активності, у розвитку смаку до
соціальної діяльності, у вихованні почуття  солідарності, здатності піднятися
над особистими егоїстичними задумами« [2, с. 10]. На його думку, основними
факторами соціального виховання мали признаватися нормальна родина,
школа, суспільство, поєднані в плідній  співпраці [2, с. 87].
Досліджуючи питання соціалізації особистості у вітчизняній педагогіці
початку ХХ ст., М. Шимановський [3] указує на існування в ній трьох концепцій
соціалізації дитини:
1. Великоруської державної концепції, традиційної за своєю суттю.
2.Соціалізаційної концепції більшовицької педагогіки, основаної на ідеях
класового характеру школи.
3. Української національної концепції, основу якої склали чотири ідеї —  на-
ціоналізації школи, соціалізації школи, ідея єдиної школи, ідея трудової школи.
Педагоги, які вивчають вітчизняні концепції соціалізації цього періоду,
виділяють два основних напрямки дослідження окресленої проблеми – біо-
генетичний і соціогенетичний [4—6].
Представники біогенетичного  напрямку (І. Арямов, П. Блонський, В. Бех-
терев) віддавали пріоритет у процесі соціалізації природній сутті людини.
Розглядаючи виховання як  «соціально-біологічний процес«, вони спрямо-
вували свій науковий пошук на розробку теорії, в основу якої покладена ідея
антропологізації.
Прибічники  соціогенетичного напрямку (М. Крупеніна, В. Шульгін, С. Мо-
ложавий, І. Соколянський) вважали, що основним фактором розвитку лю-
дини є пристосування її до соціального середовища. На їх думку, предметом
педагогіки є дослідження процесу соціального формування особистості у всіх
сферах життя.
До кінця 40-х років   сенс процесу соціалізації у вітчизняній науці був
зведений до поняття «соціалізація — більше соціалізму«. Вітчизняна марк-
систська традиція недооцінювала суб’єктивний бік у процесі соціалізації, виз-
навала обмеження суб’єктивних можливостей людини. А зрештою термін було
безпідставно вилучено з наукового обігу й замінено на термін «виховання«.
У 60-х роках відбулася відносна демократизація політичного режиму, що
безумовно сприяло активізації педагогічної думки. У цей період широко роз-
повсюджувалися ідеї шкільного виховання В.Сухомлинського, новаторством
якого було звернення до процесу формування духовного життя дітей, виз-
нання індивідуальності кожної особистості, наполягання на необхідності ство-
рення відповідних умов у сім’ї для ефективного виховання й соціалізації шко-
лярів.
У своїй роботі «Мудра влада колективу« він вказує на соціальний харак-
тер процесу соціалізації: «процес соціалізації є однією із найважливіших пе-
редумов формування виховної сили колективу» при тому  «<…> правильне
залучення до життя суспільства, правильна соціалізація можливі лише тоді,
коли людина свідомо прагне до гармонії власного «я» з зацікавленнями інших
людей, не лише вміє, а й намагається поступатися  своїми бажаннями в інте-
ресах спільного блага» [7, с. 40—41].
У 1970—1980 роках проблема соціалізації зазнала ще більш бурхливого
розвитку. Поняття «соціалізація« починають трактувати в об’єктно-суб’єктно-
му руслі. Активну роль індивіда у процесі соціалізації підкреслював Б. Па-
ригін, який зазначав: «... соціалізація не можлива без активної участі самої
людини у процесі засвоєння соціального досвіду і культури, коли людина ви-
ступає не стільки як об’єкт, скільки  як суб’єкт суспільних відносин» [8, с. 164].
Проте в цей же час виникли проблеми співвідношення поняття «соціалі-
зація« з поняттями «виховання«, «формування«, «розвиток«.
Так, І. Кон вважав поняття «соціалізація« і «виховання« близькими, ос-
кільки вони  обидва мають під собою спрямовані дії. Проте дослідник підкрес-
лював, що соціалізація включає і спонтанні впливи.
На думку І. Кона, багатозначний термін «соціалізація« означає «сукупність
усіх соціальних процесів, завдяки яким індивід засвоює й відтворює певну
систему знань, норм і цінностей, що дозволяють йому функціонувати як пов-
ноправному члену суспільства. Соціалізація включає не лише усвідомлені,
контрольовані, цілеспрямовані впливи (виховання в широкому змісті слова),
але і стихійні, спонтанні процеси, які так чи інакше впливають на формуван-
ня особистості. Виховання є головним і визначальним початком соціалізації.
Ядро виховання складає процес передачі накопичених минулими покоління-
ми знань і культурних цінностей, тобто освіта. Освіта, у свою чергу, включає,
по-перше, відносно спеціалізоване й більш чи менш формалізоване за свої-
ми методами навчання і, по-друге, більш широку за своїми цілями просвіту,
пропаганду й розповсюдження культури, що припускає в тому чи іншому сту-
пені самостійний і вільний вибір індивідами переданої  інформації. <...> Ос-
кільки освіта й особливо навчання асоціюється, головним чином, з переда-
чею інтелектуальної інформації чи практичних умінь і навичок, слово «вихо-
вання» вживається також у вузькому змісті для позначення системи емоцій-
них впливів, що формують моральний, естетичний, ціннісно-орієнтаційний світ
особистості»  [9,  с. 22].
 Розкриваючи суть поняття соціалізації, він указує на динаміку її суттєвих
характеристик, що пов’язує з необхідністю навчання індивіда виживати в умо-
вах нового мобільного суспільства: «.... соціальні зміни настільки швидкі і
вагомі, що ніхто вже не сумнівається: сьогоднішні діти будуть жити у
суспільстві, що значною мірою буде різнитися від того, у якому живуть їх бать-
ки. Тому свою виховну роботу ми маємо оцінювати не стільки потому, як пов-
но нам удалося передати молодим свої знання й переконання, скільки пото-
му, зуміли ми підготувати їх самостійно діяти і приймати рішення в умовах,
яких не було за життя батьківського покоління» [9, с. 25].
На динаміці суттєвих характеристик процесу соціалізації наголошує та-
кож   В. Москаленко, зазначаючи, що «поняття  «соціалізація» фіксує не тільки
процес складання, становлення, але й розвиток зрілих форм соціальності
індивіда, їх модифікацію в ході включення особистості в систему нових зв’язків
і залежностей» [10, 1с. 7].
Г. Андрєєва оперує поняттями «розвиток особистості« і «соціалізація«,
які, на її думку, збігаються  за обсягом, оскільки розвиток особистості не може
бути поза системи соціальних зв’язків, стосунків загалом, вона характеризує
соціалізацію як складний, безперервний, багатофункціональний процес, що
відбувається на біологічному, психологічному й соціальному рівнях, охоплює
різні вікові стадії. Дослідниця зазначає, що соціалізація являє собою про-
цес,  за умов якого, з одного боку,  потреби окремо взятої особистості орієн-
туються  до потреб суспільства ( при цьому така адаптація носить не пасив-
ний характер, а активний, при якому індивід добровільно, творчо будує свою
роль у суспільстві);   з іншого — суспільство формує норми моралі й поведі-
нки, педагогічно доцільні [11,. с. 67—68] .
Вводить як складову у поняття «соціалізації« поняття «виховання»
А. Мудрик. У своїх роботах він визначає це соціальне явище як «відносно
соціально-контрольовану соціалізацію«. Узагалі, трактуючи  соціалізацію як
«розвиток і  самозміну  людини  у процесі засвоєння  й відтворення  культури,
який відбувається під час взаємодії людини зі стихійними, відносно спрямо-
ваними і цілеспрямовано створеними умовами життя на всіх вікових етапах»,
він тим самим процес соціалізації  подає як сукупність чотирьох складових:
1) стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об’єктивних обста-
вин життя суспільства, зміст характер і результати якої визначаються со-
ціально-економічними і соціокультурними реаліями; 2) відносно спрямова-
ної соціалізації, коли держава приймає певні економічні, законодавчі, орган-
ізаційні заходи для вирішення своїх завдань, що об’єктивно впливають на
зміни можливостей і характер розвитку, на життєвий шлях тих чи інших соціально-
професійних, етнокультурних і вікових груп; 3) відносно соціально контрольо-
ваної соціалізації (виховання) – планомірного створення державою й суспіль-
ством правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку
людини; 4) більш чи менш свідома самозміна людини, яка має просоціальний,
асоціальний чи антисоціальний вектор, залежно від індивідуальних ресурсів і
відповідно чи в протиріч  об’єктивним умовам життя [12,. с. 9—-15].
Розглядають виховання як основу для успішної соціалізації Л. Аза,
В. Поддубний, О. Ручка, розуміючи під соціалізацією «вироблення на основі
отриманих знань і виховання, соціального  досвіду і культури сукупності
ціннісних уявлень про дійсність» [13, с. 27].
 У 90-х роках у педагогічній науці відбувається нова хвиля активізації в
дослідженнях соціалізаційної проблематики.
Н. Заверико й І. Звєрєва, вивчаючи педагогічний аспект соціалізації, заз-
начають, що він є «процесом цілеспрямованої підготовки молоді до вико-
нання головних соціальних функцій, до активної участі в соціальному розвит-
ку» [14, с. 55—56].
У цей період відбувається нове переосмислення співвідношень понять
соціалізація й виховання. Над цією проблемою працювали О. Газман,
Л. Гордін, В. Давидов та ін. Вони трактують процес виховання як складову
педагогічно керованої частини соціалізації.
Сьогодні під терміном «соціалізація« у вітчизняній літературі розуміється
«процес послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що суп-
роводжується засвоєнням та відновленням культури суспільства, унаслідок
узаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами
життя на всіх її вікових етапах. Соціалізація неможлива без активної участі
самої людини в процесі засвоєння широкого кола цінностей, понять та нави-
чок, на ґрунті яких складається її повсякденне життя« [15, с. 23].
Висновок. Таким чином, проведене нами дослідження феномена соціа-
лізації в історіографічному аспекті дозволяє зробити висновок про те, що під
зазначеним терміном у вітчизняній літературі найчастіше розуміється бага-
топлановий, динамічний процес, суттю якого  виступає входження людини до
соціуму і становлення її особистості. Як ми зазначили, у традиціях вітчизня-
ної соціологічної й педагогічної думки прийнято розглядати соціалізацію в
кількох розуміннях. Ураховуючи соціально-педагогічний аспект нашого дос-
лідження, ми будемо розглядати цей процес у двох основних проявах. З од-
ного боку,  як процес соціального становлення особистості: засвоєння інди-
відом  системи соціальних норм, цінностей, елементів культури і виробітку
на цій підставі власних установок, ціннісних орієнтацій, соціальних потреб і т. ін.,
тобто реальне включення соціально свідомого індивіда у суспільне життя. З
іншого, як процес передачі поглядів, ідей, уявлень від одного покоління до
іншого, тобто соціалізація розглядається  як система забезпечення через
певні механізми за допомогою групи специфічних засобів спадкоємності по-
колінь.
До подальших напрямків вивчення проблеми історичних аспектів дослі-
дження  процесу соціалізації особистості  у вітчизняній літературі можна відне-
сти питання класифікації сучасних соціалізаційних концепцій особистості, скла-
дених з урахуванням історичного досвіду, а також проблему вивчення підви-
щення ефективності й забезпечення гармонійності  загального соціалізацій-
ного процесу в суспільстві на певному етапі.
Література
1. Тощенко Ж. Т. Социология.– М., 1999.
2. Зеньковский В.В. Социальное воспитание, его задачи и пути. – М.,
1981.
3.Шимановський М. Ідеї соціалізації шкільництва в українській педа-
гогіці// Пед. газета. – 1996. — №12.
4.  Социализация личности: исторический опыт советского периода и
современные тенденции: Сб. науч. тр. / Под ред. М. Г. Плоховой и Ф. А. Фрад-
кина. – М., 1993.
5. Очерки педагогической науки в СССР (1917 – 1980)/ Под ред.
Н. П. Кузина,  М. Н. Колмаковой. – М., 1986.
 6. Савченко С. В. Социализация студенческой молодёжи в условиях
регионального образовательного пространства. – Луганск, 2003.
7. Сухомлинский В. А. Мудрая власть коллектива// Избр. соч.: В 6 т. –
К., 1979. – Т. 1.
8. Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории. – М., 1971.
9. Кон И.С. НТР и проблемы социализации молодёжи. – М., 1988.
10. Москаленко В. В. Социализация личности (Философ. аспект). –
К.,1986.
11. Андреева Г.М. Социальная психология. – М., 1997.
12. Мудрик А. В. Социальная педагогика. — М., 2000.
13. Аза Л. А., Поддубный В. А., Ручка А. А. Ценностные ориентации
рабочей молодёжи. — К., 1978.
14. Заверико  Н., Звєрєва І. Історико-теоретичний аналіз досліджень
проблем соціалізації особистості: Соціальна педагогіка і адаптивність осо-
бистості/  Київ. межрег. ін-т удоск. вчителів. – Суми, 1994.
15. Безпалько О.В. Соціальна педагогіка в схемах і таблицях.  —  К.,
2003.

Категория: Психология и педагогика | (21.11.2012)
Просмотров: 495 | Рейтинг: 0.0/0