ОПІКА Й ОПІКУНСЬКЕ ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
ЯК ПРЕДМЕТ АНАЛІЗУ
В останні роки посилену увагу педагогічної громадськості не випадково привертають питання опіки дітей і молоді. Поява сімей з порушеною структурою, явища безробіття, масові виїзди за кордон, поширення наркоманії й алкоголізму та інші негативні явища, поширені в Україні, ведуть до дитячої
бездоглядності, до проживання значної кількості дітей в умовах, позбавлених батьківської опіки. З’явилася низка праць, присвячених опіці над дітьми в період трансформації суспільного устрою в Україні (Антонова-Турченко О., Бадора С., Волинець Л., Завгородня Т., Капська А., Лисенко Н., Мажец Д., Пєша І., Ступарик Б., Ю. Якубова та ін.), у яких феномен соціального сирітства аналізується з різних психолого-педагогічних позицій.
Мета цієї статті полягає в тому, щоб привернути уваги науковців до коректного використання терміна «опіка», «опікунське виховання», обґрунтування переваг сімейного опікунства в здійсненні державної політики щодо розв’язання проблем сімей з порушеною структурою.
Аналіз праць дослідників, присвячених соціальному сирітству, показує, що поняття «опіка», «суспільна опіка», «опікунство» – не тотожні й розуміються авторами по-різному.
Тлумачний словник української мови визначає опіку як піклування про кого, що-небудь, догляд за кимсь, опікування; постійний нагляд, контроль за чиїминебудь діями, вчинками; організований і контрольований державою нагляд за недієздатними громадянами (малолітніми, душевнохворими і т. ін.), піклування про їхні особисті й майнові права та інтереси [7, 468]. Отже, у тлумачному словнику розрізняється тимчасова, постійна та юридична опіка й, відповідно, опікунами виступають ті, хто: 1) виявляє піклування про кого-небудь, доглядає когось; 2) постійно наглядає за кимось, здійснює контроль за чиїмись діями, вчинками; 3) особи, котрі здійснюють опіку (протектори, патрони). Подібним чином трактується й «опікунство» – піклування, догляд; нагляд, контроль; обов’язки опікуна [7]. Тобто, за логікою укладачів словника, необхідно розрізняти, принаймні, два смислові підходи: широкий (загальний) та вузький (юридичний).
Не випадково більш вузький юридично-педагогічний підхід використовується у всіх педагогічних словниках. У Педагогічному словнику С. Гончаренка, так само як і в інших нових словниках з педагогіки, психології, філософії, опіка й опікунство не знаходять свого тлумачення. Педагогічний словник для молодих батьків виділяє власне юридичний аспект цього поняття:
опіка – правова форма захисту особистих і майнових прав неповнолітніх дітей, які залишилися без батьківського піклування внаслідок смерті батьків, їх хвороби, нездатності чи небажання батьків самим виховувати дитину [9, 239]. Ці визначення доцільно виходять від «Педагогічної енциклопедії» [8, 204], яка характеризує опіку, що назначається над неповнолітніми, позбавленими піклування батьків, а також над повнолітніми особами, котрі потребують піклування внаслідок хвороби чи старості.
Звичайно, сучасні визначення є більш повними й додають до чинників природної втрати дітьми батьків – смерті та юридичного позбавлення батьківських прав недієздатними особами – ще й нові суспільні явища, що склалися сьогодні, – нездатність чи небажання батьків самим виховувати дітей.
Проте, у будь-якому випадку, за цим тягнеться необхідність морального та юридичного призначення опіки й опікунів, які діють від імені (та в інтересах) дитини, здійснюючи її права та обов’язки. Світова практика довела, що окремі функції опікунства можуть і повинні успішно здійснювати не тільки призначувані опікуни, але й відповідні державні та громадські суспільні організації, що однак не виключає спеціального призначення до осіб, які втратили батьків, конкретних опікунів.
Тому Кодекс про шлюб і сім’ю України, юридичні енциклопедичні й словникові видання тлумачать опікунські відносини таким чином. Опіка – це форма захисту особистих і майнових прав громадян, які внаслідок певних обставин (вік, стан здоров’я) не можуть здійснювати свої права самостійно. Опіка встановлюється стосовно двох категорій суб’єктів: а) малолітніх, які не досягли 14-річного віку й залишилися без батьків, піклування; б) повнолітніх громадян, визнаних у судовому порядку недієздатними [14, 277]. Опікуни призначаються органами опіки, як правило, з дорослих, близьких підопічному. Інколи таких людей виділяють громадські організації. При призначенні опікуна враховуються його особисті якості, характер взаємин з підопічними, здатність до виконання опікунських обов’язків. Опікун – це особа, яка призначається в установленому законом порядку для захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей у віці до 14 років (згідно з Сімейним кодексом України 2002 року цей вік знижено від попереднього – 15 років) і громадян, визнаних судом недієздатними внаслідок душевної хвороби чи недоумства [15, 278 - 279].
Опіка припиняється після досягнення малолітніми 14-річного віку; після повернення неповнолітніх на виховання батькам у разі одужання або значного поліпшення здоров’я особи, яка була визнана недієздатною, і відновлення судом її дієздатності; унаслідок смерті підопічного або опікуна [15, 277].
Піклування як форма опікунських відносин є продовженням опіки. Піклування – одна з правових форм захисту особистих і майнових прав та інтересів громадян. Правове регулювання піклування здійснюється КпШС України, Цивільним Кодексом України та іншими законними актами й передбачає стосовно дітей та юнацтва піклування над неповнолітніми особами віком від 14 до 18 років (згідно з СК України 2002 року), які внаслідок смерті чи хвороби батьків, позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування [15, 259].
Загальний же аспект турботи й піклування про людину, що в будь-якому разі визнається на різних рівнях і визначається в різних формах (суспільна турбота про всіх дітей через забезпечення відповідних суспільних умов буття людини; турбота над усіма малолітніми дітьми, не тільки тими, котрі не мають батьків; піклування-турбота про вагітних жінок, хворих людей тощо), стосується різних аспектів загальних процесів формування, розвитку й виховання особистості, а також інших соціально-педагогічних категорій – соціальної допомоги, підтримки, психолого-педагогічного супроводу тощо.
Нікому з учених чи педагогів-практиків до початку ХХ століття не приходило на думку використовувати слова «опіка», «опікунство», «опікунське виховання», що стосувалися б усіх людей. Це виникло через різні причини, які необхідно розглядати більш детально, що виходить за межі цієї статті.
Тут стисло зазначимо, що такими причинами насамперед стали: гострота виникнення питання пріоритетності суспільного чи сімейного виховання молодого покоління в умовах зародження нових суспільних відносин – перспективи побудови соціалістичного й комуністичного суспільства; виникнення проблеми масового сирітства через світові й локальні катастрофи та війни;
удосконалення й видозміни шлюбно-сімейних стосунків в умовах становлення й розвитку таких суспільних явищ, як біархатність, демократизація, гуманізація, фемінізація тощо.
Вищезазначене вимагає розрізнення різних форм суспільного опікунства. Насамперед, у складі суспільної опіки та опікунства виділимо необхідність розрізнення власне сімейної опіки, яка в історії людства визначена звичаєвим (моральним) правом та правовими (юридичними) нормами, закріпленими в законодавствах усіх країн. Згідно з нормативними докуменами різних країн світового співтовариства під опікою розуміється система відповідних заходів, що стосується в основному дітей, які втратили батьків або знаходяться в ситуації відсутності такої опіки у власній родині, тобто в умовах бездоглядності чи безпритульності. Подібним чином опіка трактується й стосовно старших членів родини, позбавлених турботи й допомоги з боку власних дітей.
Ці зауваження приводяться не випадково, оскільки в сучасній літературі, спеціально присвяченій проблемі опіки над дітьми в добу трансформації суспільного устрою, система опікунського виховання стала трактуватися дуже широко, аж до заміни шкільно-громадсько-сімейного виховання словами «опіка», «опікунська турбота», «опікунське виховання» [2, 43—150].
Унаслідок цього не розглядаються специфічні особливості й можливості опіки в різнобічному формуванні особистості, а перекладаються проблеми опікунства на широкий спектр сімейного, шкільного й позашкільного виховання.
Крім того, значна увага авторами таких підходів приділяється загальній опіці – так званим «різним формам допомоги й надання підтримки дисфункційним сім’ям», «явищу суспільного сирітства, коли простежується опікунсько-виховна слабкість і нездатність, характерна для багатьох сімей» [2, 16]. У цих випадках застосовується така міра, як поміщення дитини в заступницьку сім’ю або в опікунсько-виховні заклади (притулок для неповнолітніх, ясла для суспільних сиріт, будинки дитини соціального характеру, заклади материнської опіки над вагітними жінками чи молодими матерями, патронуючу сім’ю тощо) [2, 21—22, 24].
Зауважимо, насамперед, про можливість і необхідність уживання поняття «опікунське виховання». За аналогією до поняття «батьківського виховання», коли вихователями в родині є батьки, доречне вживання й опікунського виховання, коли такими постають опікуни. На нашу думку, опікунське виховання має вживатися саме в його автентичному сенсі, тобто на ґрунті того, чому цей термін появився. І вживатися стосовно дітей чи дорослих, позбавлених батьківської чи родинної (синівської тощо) турботи, а не власне всіх дітей, які, звичайно, усі певною мірою потребують «опіки» в найрізноманітніших спектрах суспільного життя.
Опікунське виховання в родині має свої особливості, які виходять із сутності взаємин в в опікунській сім’ї. Термін «опікунська сім`я» вперше зустрічається в дисертаційному дослідженні В. Костіва (1987). Тут і пізніше автор визначає сім`ю як динамічну малу соціальну групу людей, які спільно проживають і поєднані родинними стосунками (шлюбу, кровної спорідненості, усиновлення, опіки, свояцтва, спільністю формування й задоволення соціальноекономічних і біологічних потреб, любов’ю та взаємною моральною відповідальністю [4, 15; 3, 8—14].
Виходячи з детального аналізу взаємин у сім‘ї, він подає класифікацію нуклеарних сімей, де окремим типом виділяється опікунська сім’я. Відповідно до його підходів, опікунською сім’єю можна вважати динамічну малу соціальну групу людей, які спільно проживають і поєднані родинними стосунками опіки (можливо, шлюбу чи шлюбу в поєднанні з кровною спорідненістю), спільністю формування й задоволення соціально-економічних і біологічних потреб, любов’ю, взаємною моральною відповідальністю. За його обґрунтуванням, опікунська сім’я відрізняється від інших типів сімей родинними відносинами опіки [5, 56; 14, 164]. Звичайно, подібність таких відносин із стосунками «рідні (кровні) батьки й дитина» існує, але погодимось, що тут проявляються своєрідні особливості. Так само, як і у взаєминах «прийомні батьки й діти» в сім’ї з прийомними дітьми (окремому типі сім’ї), у якому домінуючою основою утворення такої сім’ї постало усиновлення (удочеріння).
Отже, необхідно розрізняти своєрідність стосунків у відповідних типах суспільного й, зокрема, сімейного опікунства, і вивчати їх сутнісні характеристики, властиві саме цьому специфічному типу, а не іншому. У зв’язку з цим ми розрізняємо всі інші форми піклування про дітей, ужитої в більш загальному значенні, що наближаються до вищеозначених.
Для прикладу, у сім’ї з прийомними дітьми (утвореній після смерті родичів, позбавлення їх батьківських прав, хвороби, відмови від дитини тощо) діти, прийняті в нову сім’ю чи ті, хто виховується в повній зміненій сім’ї за участю нового члена сім‘ї – вітчима, мачухи або інших осіб, що заміняють батьків в умовах не опіки, а усиновлення як основи сімейних відносин, отримують не тільки батьків, які прирівнюються в особистих і майнових правах та обов’язках до кровних родичів, але й заново батьківське піклування. Але ця батьківська турбота хоча і є звичайною, прирівняною до повної сім’ї, проте водночас і специфічною, зі своїми особливими проблемами, властивими саме сім’ї з прийомними дітьми та повній зміненій сім’ї (збереженням таємниці усиновлення, можливістю альтернативного вибору спілкування з рідними батьками, своєрідністю у відборі виховних засобів впливу тощо).
Підводячи підсумок аналізу понять, що стосуються суспільного опікунства, розрізняємо: 1) типи суспільного опікунства, наближеного до сімейних умов (власне опікунська сім’я, дитячі будинки сімейного типу);
2) різні форми суспільної опіки, реалізованої державними чи недержавними закладами (ясла для суспільних сиріт, будинки дитини соціального характеру, спеціальні заклади для дітей з особливими потребами тощо); 3) поєднання різних форм суспільної чи сімейної опіки, що здійснюється при наявності батьків, які тимчасово не можуть (не хочуть) через різні причини виконувати свої виховні функції (державні, недержавні, громадські чи сімейні заклади – притулки для неповнолітніх, заступницька сім’я, заклади материнської опіки тощо).
Усі дослідження, присвячені впливу суспільного та сімейного виховання на розвиток і поведінку дітей, підтверджують висновок про те, що умови, наближені до сімейних, мають незаперечну перевагу в соціалізації молодого покоління. Чеські психологи Й. Лангмейер і З. Матейчек на основі узагальнення даних світової науки і практики, а також свого багаторічного досвіду вивчення психічного розвитку дітей, що виховуються в дитячих будинках і школах-інтернатах, ввели поняття психічної депривації, психічного стану, що виникає в результаті таких життєвих ситуацій, у яких суб‘єкту не дається можливості для задоволення деяких головних життєвих психічних потреб достатньою мірою й протягом деякого часу [6, 23]. Незважаючи на задоволення харчування й догляд, у їхньому психічному, інтелектуальному та емоційному розвитку спостерігається значне відставання від вікової норми, від ровесників, які ростуть і виховуються в сім’ї під опікою [14, 133].
Не будемо вдаватися (через обмеження рамок цієї статті) до інших загальновідомих прикладів, а приймемо аксіомне твердження: якщо дитина залишилась без батьківської опіки, потрібно, щоб вона виховувалась не в дитячому будинку, а в умовах опікунської сім’ї чи в умовах, наближених до сімейних.
Таким чином, розглядаючи дефініції стосовно опікунських взаємин, вважаємо безпідставним поширення вживання термінів «опіка», «опікунське виховання» на сучасному етапі стосовно всіх дітей. Вони доречно й автентично повинні вживатися щодо опіки власне дітей-сиріт, навіть не до вихідців з неповних сімей, хоча й останні певною мірою обділені батьківською увагою та піклуванням. Привернення уваги науковців і практиків власне до аналізу специфічних умов удосконалення опікунських взаємин значно поліпшить ситуацію подолання соціального сирітства в Україні.
Література
1. Батьки і діти: соціальне самопочуття дітей в українських сім’ях /
Г. Святненко, Л. Волинець та ін. – К., 2000.
2. Завгородня Т., Лисенко Н., Мажец Д., Ступарик Б. Опіка над дітьми
в добу трансформації суспільного устрою. – Івано-Франківськ-Ужгород, 2002.
3. Ковбас Б., Костів В. Родинна педагогіка: У 3-х т. Т.1. Основи родин-
них взаємовідносин. – Івано-Франківськ, 2002.
4. Костив В. Нравственное воспитание подростков из неполных семей:
Дис. … канд. пед. наук. – К., 1987.
5. Костів В. Основи педагогічної класифікації нуклеарних сімей // Вісн.
Прикарпат. ун-ту. Сер. «Педагогіка». – 1999. – Вип. 2. – С. 52—59.
6. Лангмейер Й., Матейчек З. Психологическая депривация в детском
возрасте. – Прага, 1984.
7. Новий тлумачний словник української мови. – К. , 2001.
8. Педагогическая энциклопедия: В 4-х т. – М., 1966.
9. Педагогічний словник для молодих батьків / За ред. В. Постового. –
К., 2002.
10. Пєша І. Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків-
ського піклування. – К., 2000.
11. Проблемні сім’ї: діти і батьки / Ю. Якубова, О. Антонова-Турченко. –
К., 1998.
12. Семейное воспитание: Краткий словарь / Сост. И. Гребенников,
Л. Ковинько. – М., 1990.
13. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних праців-
ників / За заг. ред. А. Капської. – К., 2000. 14. Стельмахович М. Українська родинна педагогіка. – К., 1996. 15. Юридична енциклопедія: В 6-ти т. – К., 1998–2005. – Т.4. – 2003.
|