СОЦІОЛОГІЧНІ ВІХИ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ В ШКОЛАХ УКРАЇНИ (ВІД ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ) - Психология и педагогика - Каталог статей - Психология | Социальная педагогика | Психоанализ
Главная » Статьи » Психология и педагогика

СОЦІОЛОГІЧНІ ВІХИ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНОСТІ В ШКОЛАХ УКРАЇНИ (ВІД ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ)

Навозняк Л. Л.

Сучасний період національного відродження розвитку суспільства в
нашій незалежній державі відкриває широкі можливості для оновлення змісту
освіти, що дає змогу формувати покоління духовно багатих людей. Саме
відродження нації супроводжується зростанням інтересу до духовних витоків
народу. Національна культура та освіта в усьому її багатстві та багатогран-
ності завжди була незмінним засобом виховання, фундаментом духовного
розвитку особистості впродовж віків.
Історія духовності зберігає досвід наших предків, застерігає від поми-
лок,  дає мудрі уроки й висвітлює високі приклади, створює й виховує, на-
ставляє й керує, виточує розум і облагороджує чуття, розвиває громадську
активність і допомагає нам сьогодні боротись з усім чужорідним у нашому
суспільстві. Сучасні економісти, політологи, педагоги дійшли висновку, що за-
раз людство знаходиться в серйозній кризі духовності. Необхідно подолати
це явище, тому що духовно-моральна проказа породжує великі страждання
й духовні муки, негативно відбивається на житті суспільства, природи, при-
зводить до панування егоїзму в усіх сферах життя. Одна з причин проявів
бездуховності, негативізму стосовно національної культури є нестача знань:
історичних, культурних, етнографічних, педагогічних тощо. Розгляд цієї причи-
ни й зумовив тему нашого дослідження, мета якого полягає в простеженні
історичної віхи процесу формування духовності в школах України. Завдання-
ми є:
· аналізі процесу морального виховання й місця в ньому духовності в
різні періоди історичного розвитку України;
· вивчення й критичне осмислення літератури (монографій, офіційних до-
кументів, журнальних та газетних статей, архівних матеріалів) з проблеми,
обґрунтування висновків, розкриття основних концепцій розглянутих джерел;
· виявлення залежності морального виховання, формування духовності
від суспільно-політичних умов;
· узагальнення історичного досвіду духовно-морального виховання шко-
лярів України для його використання в період національного відродження
школи.
Аналізуючи попередні дослідження, ми зауважили,що кожна епоха роз-
витку людства визначає свій тип духовності та духовної свідомості нації, який
виступає домінуючим для одного, конкретно визначеного проміжку часу в
певних соціально-економічних умовах.
Зародження духовності в школах України спостерігається ще за часів
Київської Русі, яка була державою високої духовної культури народу. З прий-
няттям християнства та переходом до « книжного  вчення» відпала не-
обхідність зберігати в пам’яті набутий попередніми поколіннями суспільний
досвід. Формувалась нова система навчання, націлена на залучення до книж-
ності, писемної культури необхідних для оволодіння основами християнської
догмати. Велику роль у поширенні духовності відігравали монастирі, у яких
переписувались книги, організовувалися бібліотеки. При церквах і монасти-
рях за наказом князя Володимира відкривали школи. Монастирі постачали
їм учителів, церковні книги, визначали режим роботи. Розвитку духовності,
виникненню шкіл, поширенню освіти на Русі сприяли такі чинники: про освіту
турбувались як церква, так і князівська (світська) влада; потреба князів у
грамотному державному апараті; навчання  в школах проводилося рідною
(слов’янською) мовою, головною формою освіти була самоосвіта. На Русі
дбали й про високий рівень освіченості жінок вищого суспільного стану. Доньки
Ярослава Мудрого мали ґрунтовні знання з історії, іноземних мов. У 1086 р.
онука князя Анна відкрила при Андріївському монастирі жіночу школу (учили-
ще). А при Софіївському соборі діяла « палацова школа»» – заклад підвище-
ного типу. Згодом князь Ярослав перетворив її в академію першокласних пе-
рекладів і « скорописів»; заснував велику бібліотеку, яка стала фундамен-
тальною навчальною базою. Сини Ярослава: — Всеволод (заснував «Києво-
Видубецький» монастир), Святослав (фундатор Успенського собору Печерсь-
кого монастиря) — теж пропагували духовний розвиток серед торгово-ре-
місничих верств населення.
 Починаючи з ХІV ст., формування духовності відбувається в складних
соціальних і національно-культурних умовах. Негативними були наслідки бо-
ротьби з печенігами, половцями, монголо-татарами: наприкінці ХІVст. значну
частину української території підкорило Велике князівство Литовське. Виник-
ла загроза окатоличення, колонізації народу: через відкриття католицьких
шкіл, колегій. З’являлися протестантські школи (Гоща, Дубно, Хмельницький...)
з латинською, польською мовами викладання. Під впливом західноєвропейсь-
ких гуманістичних і реформаційних ідей в українській освіті на межі ХVІ—ХVІІ
ст. відбуваються найвагоміші зміни. Створюються нові навчальні заклади,
які ґрунтуються на духовному розвитку й національних традиціях. Це Ост-
розький культурно-освітній центр, Київська колегія, Києво-Могилянська ака-
демія.
Історичне значення духовної спадщини Київської Русі, досягнення педа-
гогічної думки, здобутків народної педагогіки в тому, що вони стали основою
розвитку й педагогічної науки українського народу. Починаючи з ХІ ст., офіцій-
на педагогічна думка стає важливою складовою ідеології суспільства. Ду-
ховними ідеями були пройняті фольклор, обрядовість, побутові традиції, зви-
чаї, хоча вони мали елементи язичництва. У центр виховання ставала осо-
бистість, яка вийшла з родового колективу; засоби виховання збагачувались
за рахунок трансформації міфів у епос, казку, уявлень про природу в загад-
ки... Сутність формування духовності Русі відображена в «Ізборніку» (1076 р.)
Іоанна «Грішного», де подано державну концепцію виховання в суспільстві,
в основу якої покладено принцип християнської моралі. Настановчими тво-
рами щодо духовного виховання є «Києво-Печерський патерик», «Руська
правда» Я. Мудрого, «Повчання» В.Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької»,
«Ізборнік Святослава», «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка часо-
писів та листів. Твори Іларіона, Феодосія Печерського, Кирила Туровського,
Климента  Смолятича...
Починаючи з 1579 р., культурне піднесення здійснювала Острозька шко-
ла (академія). Пронизана духом Відродження, вона виховала ряд освічених
людей, які зробили значний внесок у розвиток духовності нації: М. і  Г. Смот-
рицькі, І. Борецький, П. Сагайдачний, Д. Наливайко, І. Княгиницький... В ака-
демії засновано друкарню (1581 р.) і видано І. Федоровим першу у світовому
друкарстві повну церковнослов’янську «Біблію», граматику мови, три видан-
ня «Часослова».
З метою захисту православ’я від польсько-католицького гніту, поширен-
ня духовності й розвитку педагогічної думки організовувались братства та
школи, друкарні  при них у Львові, Луцьку, Києві. З відкриттям шкіл засновано
«Порядок шкільний» – найстаріший шкільний Статут Європи, який ділив на-
вчання на два етапи: початкове, середнє.
Діячі братського руху С. і Л. Зизаній, К . Ставровецький, П. Беринда усві-
домлювали, що вплив української культури, вивчення рідної мови, як її тоді
називали « слов’яноруської», засвоєння культурних надбань — усе це фор-
мує духовність нації. Київський митрополит П. Могила заснував у 1631 р. Лаврсь-
ку школу при Києво-Печерській лаврі, яку вважали вищим закладом європейсь-
кого типу. А. В 1632 р. він об’єднав Лаврську й Київську братські школи в
Києво-братську колегію на Подолі, яка згодом набула статусу Києво-Моги-
лянської академії. На початку ХVІІ ст. у більшості братських шкіл уже почала
встановлюватись класна система занять. Навчальний рік починався 1 ве-
ресня, введено канікули, учнів поділяли на 4—5 і 8 класів. У практиці братсь-
ких шкіл було багато спільного, за висловлюванням Я. А. Коменського (у його
«Законах добре організованої школи»), – демократизм, гуманізм, релігійність,
народність виховання. Адже Я. Коменський живі творив у школах Польсько-
литовської держави, де розвинули свою діяльність братські українські школи.
З ХVІІ ст. освітньо-виховний процес в Україні ускладнювався мовною
політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії, видаючи укази про вилу-
чення і знищення всієї літератури українського друку, навіть з церков. « З
другої половини ХVІІ ст. Києво-Могилянська академія і всі інші школи України
переходили на російську мову, обмежувалась діяльність недільних шкіл» [5,
с. 128]. Таким чином, розвиток шкільної освіти, духовності зумовлювався
складними історичними чинниками. На її змісті позначалась гостра боротьба
українського народу проти соціального й національного гноблення.
Однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну
й державну незалежність та духовне відродження нації був козацький рух.
Його висока духовність дала життя унікальному явищу не лише східнослов’ян-
ської, а й світової культури – українську козацьку педагогіку.
«В 1576 року відкрито першу школу «Вільностей війська Запорозько-
го», яка була підвалинами виховання дітей змалку по Часослову і Псалтирю,
скорописній « Козацькій читанці» [6, с. 93]. Зміст цих підручників відповідав
духовним ідеям національної української школи того часу. Діючі січові школи,
академії, шпиталі, мандрівні дяки – учителі, кобзарі, лірники, майстри козаць-
ких видів єдиноборств поширювали народну творчість: пісні, думи, перекази,
балади про героїчну боротьбу козаків; духовно збагачували свідомість дітей
різними видами народного мистецтва (декоративно-ужитковим, музичним,
танцювальним...). Оволодіваючи козацькою духовністю, підростаюча молодь
заперечувала рабську психологію, утрату людиною самостійності, гідності,
слабодуховності, пасивності, політичне прислужництво. Особлива роль відво-
дилась лицарській честі й звитязі. Кожен козак прагнув розвинути в собі ці
шляхетні якості, що й понині не втрачають значного виховного потенціалу.
Козацька доба дала світові блискучу плеяду вчених, культурних діячів,
педагогів, авторів перших вітчизняних підручників: С. Оріховського, І. Гізеля
(Кисіля), С. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Сковороду... У своїй праці «Ду-
ховний регламент» Ф. Прокопович розробив проект створення духовних зак-
ладів: академій, семінарій та архієрейських шкіл; відстоював також своє-
часне й систематичне духовне виховання як основу освіти. Освітня діяльність
та педагогічні погляди Ф. Прокоповича справили певний вплив на багатьох
діячів, зокрема на Г. Сковороду, який вбачав у освіті засіб моральної пере-
будови світу, створення справедливого суспільства й вважав, що духовне
виховання людини має бути споріднене з її природою. У творах «Вхідні двері
до християнської доброчинності...», «Кільце», «Дружня розмова про душев-
ний світ» він стверджує право людини на щастя, яким її нагороджує природа.
« Моральне вдосконалення людини лежить через працю» [4, с. 169].
У ХVІІІ—ІХ ст. прогресивні діячі на сторінках книг, журналів, газет друку-
вали статті на педагогічні теми, робили настанови щодо розв’язання того-
часних соціально-економічних і духовних проблем: « ... через виховання можна
змінити саме суспільство, уникнути суперечностей, удосконалити саму люди-
ну» [3, с.  97]. Усе це підготовлювало сприятливі умови для тих перетворень
у галузях освіти, виховання, що були на початку ХХ ст. Адже на цей період
припадав сплеск відродження нації, розвиток суспільних наук, публіцистики,
мистецтва, духовності... Протягом 1906—1913р. пожвавлюється видавни-
ча робота, усталюється правопис, з’являються українськомовні видання: «Ук-
раїнський буквар» (1906р.), підручник «Початкова школа» С. Русової, «Гра-
матика науки читання й писання» (1907р.), читанка «Рідне слово» (1912 р.)
Б. Грінченка, часопис «Світло». Зароджувались культурно-освітні товариства
«Просвіта», при яких відкривались дитсадки, бібліотеки, читальні, недільні
школи. Українська національно свідома інтелігенція вела наполегливі зма-
гання проти існуючого панівного режиму за духовний розвиток народу, за
рівноправність української мови та за рідне шкільництво. У цей період, ма-
буть, не було діяча культури і мистецтва, літератури і науки, який стояв осто-
ронь питань духовного виховання. Т.Шевченко підготував і видав «Букварь
южнорусский» для початкової школи, де використав думи, прислів’я, уривки з
«псалмів Давидових», визначальні християнські молитви «Отче наш», «Вірую»,
молитву Єфрема Сіоіна. Зміст книги спрямував на виховання в школярів
кращих людських якостей, зокрема релігійно-моральних. М. Грушевський у
передмові до книги «Про українську мову і українську школу» пише: «Треба
дати народу повну свободу і спроможність розповісти своє письменство,
науку, культуру» [2, с. 156]. Активно включалось у роботу українізації й Міністер-
ство народної освіти, на чолі якого стояв ректор Кам’янець-Подільського
університету, професор І. Огієнко. Він затвердив план дерусифікації, заходи
щодо зміцнення матеріальної бази школи. Давав настанови, як треба вихо-
вувати дітей у національному дусі, орієнтував на ті особливості, про які мо-
лодь повинна пам’ятати, щоб досягнути висот духовності. Разом з професо-
ром Г. Ващенком І. Огієнко підтримували думку, що джерелом духовності, ви-
сокої свідомості й моралі є родинне виховання. «Високоорганізована націо-
нально свідома українська сім’я – це духовний храм України» [1, с. 354].
Значний внесок у духовне відродження нації зробили: М. Драгоманов, М. Ко-
стомаров, Х. Д. Алчевська, І. Стешенко, Я. Чепіга та ін. Тогочасні повітові,
земські школи свою роботу спрямували й на книжкову торгівлю, поширення
музейної справи.
 Питання, що стосувались формування духовності молоді, порушували
на своїх засіданнях Товариства і Громади, що діяли в різних містах України:
Київська «Стара Громада» (об’єднувала визначних діячів: І. Нечуя-Левиць-
кого, М. Старицького,  М. Лисенка, П. Косач...), «Товариство ім. Т. Шевченка»
(Львів 1873 р.), «Руське  педагогічне Товариство» (Львів 1881р.), яке зго-
дом перейменоване на «Українське товариство педагогів» , І і ІІ Всеукраїн-
ський з’їзд учителів. Не слід забувати, що всі ці події відбувались на території
України в період І Світової та громадянської війн. Це призвело до поразки
УНР і поступового духовного спустошення нації, а також до краху визвольних
змагань українського народу на початку ХХ століття. Його 20—40-і роки є
кризою духовності. Керівники шкіл (члени Комуністичних партій) спрямовува-
ли свою діяльність на формування в молоді комуністичної свідомості, на сус-
пільно-політичне виховання, залучали до комсомольських і піонерських орга-
нізацій. Окрім того, школи ставали важливими установами русифікації українців,
які « узаконювались» постановами партії та уряду. З метою денаціоналізації
освіти в 1983 р. видано постанову «Про додаткові заходи щодо покращення
вивчення російської мови в загальноосвітніх школах». За викладання ро-
сійської мови вчителям установлювали доплату. У школі не було ні народної
педагогіки, ні національної історії, ні географії України, ні фольклору. Однак,
рішучі протести українців активізували розуміння невідкладно будувати ук-
раїнське шкільництво своїми силами. Велика роль належить педагогічним
товариствам «Рідна школа», «Просвіта», « Товариству русофілів ім. Духно-
вича». У 1920 р. засновано Союз українок М. Рудницькою; з’являлись тижне-
вики «Рідний край», «Час». Але все це діялось підпільно через постійний
контроль НКВС.
У радянський період ставилось завдання ознайомити учнів з найважли-
вішими проявами класової боротьби. Відповідно до цього і відкривались мож-
ливості для розвитку національного виховання як українців, так і інших на-
родів, які проживали на території України. З настанням Незалежності систе-
ма освіти все більше й більше почала включати  зміст, способи й форми на-
ціонально-духовного компонента культури в цілісний навчально-виховний про-
цес. І вже сьогодні Україна знаходиться в новій соціальній реальності, що
вносить принципові зміни не лише в механізми людської взаємодії, а й у виз-
начення пріоритетності життєвих принципів та ідеалів.
Перехід від однієї суспільної системи до іншої має далекосяжні наслідки.
Серед них і зміна суспільних ідеалів, усієї ієрархії духовних цінностей. Пере-
хідний період як масштабний та тривалий процес утягнув у свою орбіту де-
сятки мільйонів людей. Руйнування звичних стереотипів мислення й життя,
переоцінка духовних цінностей не могли бути простим і безболісним проце-
сом. «Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті», –
писав Євген Сверстюк у своїй праці «Духовні джерела Відродження».  – Криза
людини, духовна криза людства – нині найбільша тривога світу. Загальними
чинниками й проявами духовної кризи суспільства в Україні є злам колишньої
ідеології держави, яка встановлювалась і забезпечувалася великим партійно-
ідеологічним механізмом, і повільне природнє, без нав’язування народжен-
ня нової системи національних та загальнолюдських цінностей. Як зазначаєть-
ся в інформаційно-аналітичному матеріалі до парламентських слухань у Вер-
ховній Раді, криза (і  духовна в т.ч.) не є абсолютно негативним явищем. Це
еволюційний процес розвитку суспільства, кінцевий результат якого – у рівно-
вазі матеріального й духовного.
За результатами моніторингових опитувань української молоді, які
здійснював Інститут соціальних досліджень протягом останнього десятиліття,
виявилося, що  духовні питання, проблеми національної культури й мистецт-
ва в ієрархії найважливіших для молодих  людей проблем посідають далеко
не перші місця, суттєво поступаючись питанням заробітку грошей, одягу, зов-
нішності та моді, сімейним та побутовим проблемам. Тобто формується мо-
лода людина з раціонально-споживацьким ставленням до культурних цінно-
стей. Духовний стан українського суспільства зумовлений низкою чинників за-
гального та інституційного характеру. Варто виділити такі чинники духовної
кризи суспільства: інституційні (галузеві), політичні, економічні, соціальні та
власне духовні (внутрішні).
Майбутнє країни, її історична перспектива значною мірою зумовлені по-
зицією, соціальним становищем, рівнем духовного розвитку молоді. Держа-
ва має бути зацікавленою в тому, щоб молоде покоління росло інтелектуаль-
но розвиненим, фізично й морально здоровим, поважаючи культуру, традиції
та історію власного народу. Це ставить перед освітньою галуззю першочер-
гові завдання: у тому числі – належне виховання дітей та молоді, формуван-
ня в них системи цінностей і духовних пріоритетів. Адже зараз особливої ува-
ги потребує питання духовної безпеки  виховання дітей. Сучасний стан со-
ціально-правового захисту, недоторканості, моральності учнів не відповідає
соціальній та кримінальній ситуації,  що склалася в цій сфері, вимогам міжна-
родного права та вітчизняного законодавства, спрямованих на охорону не-
повнолітніх.
Сучасна Україна втретє протягом своєї історії переживає процес націо-
нального відродження, яке, зокрема, пов’язане з відродженням традиційної
духовності українців. У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієн-
тирів дедалі більшу роль повинні відіграти християнські моральні цінності,
які є основою гуманістичних цінностей, що виробила загальнолюдська циві-
лізація протягом тисячоліть свого існування.
Подолання духовної кризи в суспільстві повинно здійснюватися, на нашу
думку, з конструювання й реалізації національної ідеї як одного з головних
об’єднуючих чинників, що має згуртувати суспільство й надати йому нового
духовного виміру з сучасними цивілізаційними пріоритетами.
За останнє десятиліття в житті нашого суспільства відбулись істотні  зміни
в плані формування моральних цінностей. Адже знову після часів  тоталіта-
ризму народ відроджує духовність. З’явився небувалий інтерес до вивчення
національної історії, традицій, побуту, витоків моральної й духовної культури,
зокрема релігії, відродження духовних цінностей рідного народу. Тому духов-
ний світ підлітка  90-х років суттєво відрізняється від духовного світу підлітка
епохи « побудови соціалістичного майбутнього». Високоефективним шляхом
формування сучасної молоді шляхетної ідеї, духовних цінностей, державних
якостей є реалізація цілей і завдань творчо відроджуваних нині етнопедаго-
гіки, козацької педагогіки, лицарського виховання, у яких закладені невичерпні
можливості духовно-морального виховання. Тому в сучасній школі відро-
дження духовності учнів відбувається як на уроках (етики, християнської мо-
ралі, духовності) і в позаурочний час (факультативні заняття, свята, інтегро-
вані навчальні курси українознавства),так і в широкій діяльності позакласних
і позашкільних установ, програма виховання  яких ґрунтується на тісній взає-
модії з внутрішнім змістом особистості, з її життям. Оскільки особистість  зав-
жди пов’язана з певним соціальним цілим, включена в порядок природи, у
своєму внутрішньому житті звернена до світу цінностей. І  тому вона не може
відділятися від того, що визначає сенс її життя. Відповідно до цього,  вихо-
вання слід постійно одухотворювати  вірою в можливість перетворення й
просвітлення людської душі.
Отже, підсумовуючи досліджене, ми визначили, що на всіх етапах роз-
витку людства є загальне виховне завдання, пов’язане з однією особливі-
стю сучасної масової культури – духовно-моральним вихованням, яке повин-
но допомагати формувати цілісний підхід до оцінки всіх життєвих явищ, реа-
лістичності позицій, що усвідомить силу зла й необхідність рішучого протис-
тояння йому, особливо в час сьогоднішнього дефіциту культури й мораль-
ності, доброти й любові, милосердя та краси людських взаємин. Коли пріори-
тетними орієнтаціями для школярів часто стає матеріальне й розважальне,
а не духовне; могутній потік байдужості, цинізму, насильства витісняє в них
духовну рівновагу й моральні потреби виявляються спотвореними. А це при-
зводить до того, що  інтереси людей обмежуються інтересами побуту, ком-
форту, а розвиток інших потреб блокується.
Література
1. Ващенко Г. Виховний ідеал: Підручник для педагогів, батьків, вихо-
ванців Т. 1 – Полтава: Рад. газ. Полтавський вісник, 1994.
2. Крип’якевич І. Історія України. – К.: Просвіта, 1992.
3. Майборода В. Історія становлення і розвитку національної школи в
Україні // Вісн. Академії пед. наук України. – 1993. – №1.
4. Сковорода Г. Твори: У 2 т. — Т. 1 – К.: Наук. думка, 1973.
5. Сунцов Н. Управление общеобразовательной школой. – М.: Педаго-
гика, 1982.
6. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. – К.: Наук. думка,
1990.

Категория: Психология и педагогика | (20.12.2012)
Просмотров: 361 | Рейтинг: 0.0/0