Главная » Статьи » Психология и педагогика

ЖИТТЄВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ

Сас О. О.

ЖИТТЄВА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ДІТЕЙ 6 – 7-РІЧНОГО ВІКУ:
АНАЛІЗ НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ

Реалії сучасного життя вимагають формування мобільної особистості,
здатної до співжиття в соціумі. З огляду на це пріоритетною постає пробле-
ма формування життєвої компетентності особистості.

Особливу увагу, розкриваючи проблеми формування життєвої компетен-
тності, на нашу думку, слід звертати на перехідні вікові періоди в житті особи-
стості, так звані кризи. Межа, що розділяє дошкільне й шкільне дитинство,
означена у вітчизняній психології кризою семи років. Ці «переломні» етапи в
житті дитини характеризують виникненням новоутворень, цілісних змін у її роз-
витку. Саме на цих етапах становлення особистості питання життєвої компе-
тентності стає актуальним.

Проблему формування життєвої компетентності розглядають на межі
філософських, соціологічних, психологічних та педагогічних наук. Розробле-
ний теоретичний фундамент для вивчення проблеми формування життєвої
компетентності (О. Злобіна, Н. Корабльова, І. Мартинюк, Н. Соболєва,
М. Степаненко, В. Тихонович та ін.).

Проведений аналіз досліджень у галузі дошкільного виховання [6; 11; 15]
показав, що більш уживаною щодо цього вікового періоду стає категорія жит-
тєвої компетентності. Зауважимо, що введення цієї категорії в обіг дошкіль-
ної освіти зумовлене оновленням змісту та принципів першої освітньої ланки.
Сучасні переорієнтації в галузі дошкільної освіти пояснюються переходом
на особистісно орієнтовану модель, що, у свою чергу, веде до зміни провідних
положень, за якими здійснюється педагогічний процес.

Мета статті – на основі аналізу наукових джерел розкрити суть поняття
«життєва компетентність дітей 6 – 7-річного віку».

Детальний аналіз трактування терміна «компетентність» подає
М. Докторович, зауважуючи, що в сучасній науковій думці не існує єдності
щодо змісту цього поняття. На основі аналізу наукових джерел учена визна-
чає такі трактування: готовність, здатність, здібність, сукупність досвіду, на-
явність певного набору вмінь, навичок, наявність низки психічних якостей [4,
с. 12]. Крім того, у дослідженні авторка говорить про розподіл компетентно-
стей на ключові, базові та спеціальні.

Визначенням видів компетентності займалися Е. Ісламгалієв, О. Коло-
бова, А. Маркова. Так, А. Маркова виділяє спеціальну, соціальну, особистіс-
ну, індивідуальну компетентність. Розширюючи цю класифікацію, Е. Іс-
ламгалієв додає ще стратегічну, функціональну, управлінську, інтелектуаль-
ну, ситуативну компетентність.

Узагальнюючи результати аналізу поглядів європейських педагогів на
визначення поняття «компетентність», І. Тараненко також зазначає, що немає
чіткого, однозначного визначення терміна. Європейські педагоги викорис-
товують такі дефініції: загальні або ключові вміння, базові вміння, фунда-
ментальні шляхи навчання, ключові уявлення, опорні знання [14, с. 38]. Хоча
ці поняття не є тотожними й відображають різні погляди та різні підходи, але,
як наголошує І. Тараненко, у їх основі лежить ідея необхідності формування
компетентної особистості, здатної застосовувати знання, уміння та досвід
відповідно до ситуації.

М. Степаненко [13] розглядає життєву компетентність з філософських
позицій. Він розробив теоретичну модель життєвої компетентності особис-
тості та дійшов висновку, що життєва компетентність особистості є багатоас-
пектним утворенням, у якому доцільне виокремлення таких основних вимірів:
метаантропологічного (фіксує здатність особистості до індивідуального
відтворення основних атрибутів людського життя в процесі самого життя,
до продуктивного вирішення життєвих завдань, що визначаються специфі-
кою людського способу буття у світі), індивідуально-особистісного (фіксує
спроможність людини бути особистістю й жити як особистість, тобто бути здат-
ною до самовизначення й самоздійснення, відшукання й реалізації свого по-
кликання та призначення, здійснення вчинку на особисту відповідальність),
ситуативного (фіксує здатність особистості адекватно реагувати на обста-
вини життя й знаходити адекватні рішення в конкретних життєвих ситуаціях),
соціального (фіксує здатність особистості до продуктивного вирішення жит-
тєвих завдань, що визначені специфікою соціального способу буття людини
і в цілому, і в його історичній і соціокультурній конкретності).

На думку І. Єрмакова, життєва компетентність – це передусім здатність
особистості вирішувати проблеми в усіх сферах життєдіяльності, виконувати
життєві й соціальні ролі, які ґрунтуються на життєтворчих знаннях, уміннях і
навичках, життєвих досягненнях [5, с. 263]. Він зазначає, що життєва компе-
тентність передбачає здатність особистості не лише до необхідних вчинків
за певних обставин, які створені або нав’язані людині культурними та
суспільно-історичними умовами її життєдіяльності, а вона зумовлює здатність
особистості визначати, наближати та здійснювати життєві події, які не могли
б відбутися без її активного втручання.

Життєва компетентність є складним інтегративним поняттям, яке не зво-
диться ні до знань, ні до навичок, ні до якостей, хоча роль знань у життєздій-
сненні не можна заперечувати. Компетентність ґрунтується на життєтворчих
знаннях, знаннях законів, правил, норм життя, які допомагають усвідомити
масштаби власної особистості, психофізіологічні ресурси та перспективи
розвитку.

З погляду П. Горностая, життєва компетентність постає як здатність лю-
дини розв’язувати життєві проблеми. У його дослідженнях звернено увагу на
рольову поведінку людини в процесі взаємодії з іншими та на рольову ком-
петентність як складник життєвої компетентності [3, с. 116]. Учений зазначає,
що рольова компетентність значною мірою сприяє творчому проектуванню
та здійсненню людиною свого життєвого проекту, тому розглядає цей фено-
мен як важливу умову життєтворчості людини.

З позицій рольового аспекту життєву компетентність розглядає
Н. Лавриченко [8, с. 263]. Науковець підкреслює, що індивідуальну життєву
компетентність особистості можна розглядати і як готовність до виконання
набору соціальних ролей, оволодіння соціальними інструментаріями та тех-
нологіями життя (функціональний аспект), і як здатність до самоототожнен-
ня, самоідентифікації, знаходження себе в цих сферах життєвої активності
(ціннісно-сутнісний аспект). Це визначення дозволяє нам глибше підійти до
розкриття проблеми формування життєвої компетентності дітей 6 – 7-річно-
го віку в процесі соціально-рольової діяльності. Урахування названих аспектів
дозволяє визначити два боки взаємовідносин: зовнішній і внутрішній. Як ствер-
джує Т. Титаренко, внутрішній світ виявляється зовні, а зовнішній індивідуа-
лізується, коригується й постає в новому привласненому вигляді. Завдяки
зовнішнім впливам оточення формується внутрішня світобудова.

В. Ляшенко наголошує, що життєва компетентність як сукупність певно-
го досвіду – це динамічне трансформоване явище, яке розвивається,
змінюється, ускладнюється. Досить ґрунтовно учений описує основні підхо-
ди щодо визначення сутності цього поняття: соціальний, психологічний, пе-
дагогічний [10, с. 17]. Соціальний підхід, на його думку, характеризує життєву
компетентність як дотримання наявних у суспільстві норм, прав та ціннос-
тей, психологічний підхід – як здатність до самореалізації найважливіших
фізичних та духовних якостей, педагогічний підхід – як оволодіння духовно-
практичним досвідом.

Якщо детально розглянути визначення Л. Лєпіхової [9], яка визначає жит-
тєву компетентність як спеціально набуті знання в поєднанні зі здібностями
особистості, життєвим досвідом та вмінням їх застосовувати в практичній
діяльності, то слід зауважити, що в розкритті цього поняття ми можемо про-
стежити всі підходи, які визначає В. Ляшенко.

К. Роджерс, А. Бєлкін, розкриваючи поняття «життєва компетентність»,
акцентують на категорії досвіду, тобто в основі цього поняття лежить со-
ціальний підхід. Життєву компетентність вони розглядають як процес набут-
тя досвіду, що приходить з віком, як результат цього процесу, як уміння зас-
тосовувати знання, а також набувати їх, як знання, якими компетентна люди-
на поділиться з іншими. У словнику термінів і понять «Соціологія» подано
визначення поняття «життєвий досвід» як досвід, який набуває особистість
у процесі життєдіяльності, він спирається на емпіричні узагальнення, факти
повсякденного життя [12, с. 106]. Ми не можемо ототожнювати ці поняття
або протиставляти їх, оскільки, на нашу думку, життєва компетентність не вик-
лючає досвіду, але й не обмежується лише ним, вона передбачає певну
здатність, здібність, які не входять до змісту поняття «життєвий досвід».
Аналізуючи попередні тлумачення поняття «життєва компетентність»,
можна сказати, що думки науковців щодо його визначення вирізняються пев-
ними розбіжностями й водночас в окремих позиціях вони збігаються, зокре-
ма, коли йдеться про здатність особистості (І. Єрмаков, П. Горностай,
Н. Лавриченко), процес набуття досвіду (А. Бєлкін, Л. Лєпіхова, В. Ляшенко,
К.  Роджерс).

Крім того, поняття «життєва компетентність» І. Єрмаков пов’язує з таки-
ми категоріями, як адаптація (від простого пристосування до виживання в
будь-яких умовах), життєвий успіх. Значна частина опитуваних називає сино-
німом життєвої компетентності мудрість, яка є досить складною філософсь-
кою категорією й має суб’єктивний зміст для кожного. Вітчизняний дослідник
В. Циба, як і К. Роджерс та А. Бєлкін, убачає зміст життєвої компетентності
особистості в знаннях, які людина набуває в процесі соціалізації і які є необ-
хідними для організації оптимальної життєдіяльності. Поняття «оптималь-
на життєдіяльність», згідно з тлумаченням у «Великому тлумачному словнику
сучасної української мови», можна розшифрувати таким чином: поняття «оп-
тимальний» трактується як «той, що найбільше відповідає певним умовам,
вимогам, найкращий із можливих» [2, с. 677], а «життєдіяльність» – як «сутність
і властивість людського організму об’єктивно виконувати свої фізіологічні й

фізичні, соціальні та інші функції» [2, с. 276]. Отже, «оптимальна життєді-
яльність» – це здатність людського організму якнайкраще виконувати свої
фізіологічні, фізичні, соціальні функції відповідно до певних умов та ситу-
ацій.
Крім того, М. Степаненко підкреслює, що поняття життєдіяльності є важ-
ливим знаряддям для розкриття соціальних параметрів життєвої компетент-
ності особистості. На його думку, життєдіяльність охоплює увесь плин життя
особистості в соціальному контексті, розкриває соціальну, просторово-ча-
сову організацію особистісного життя.

Цікавим, на наш погляд, є дослідження Т. Титаренко, котра розкриває
зміст поняття «життєвої некомпетентності». Особливо цінними є її аналіз і кла-
сифікація форм життєвої некомпетентності. Це дозволяє нам підійти до більш
глибокого осмислення компетентності при зіставленні з некомпетентністю та
виявити основні якості компетентної особистості (самостійність, цілеспря-
мованість, мобільність).

Як уже зазначалося вище, більшість авторів визначають життєву компе-
тентність як сукупність знань, умінь та навичок. Ми погоджуємося з позицією
В. Ляшенка, який зазначає, що в основному поняття «компетентність» асо-
ціюється із сукупністю знань, а не вмінням використовувати ці знання на прак-
тиці, хоча саме це положення має бути вихідним для визначення цього тер-
міна. На сьогодні, як зауважує О. Кононко, на зміну кількісному має постати
якісний вимір розвитку дитини [6, с. 7], тобто слід звертати увагу насамперед
на те, як дитина оволодіває знаннями та вміннями, яким чином вона їх вико-
ристовує в різних життєвих ситуаціях, яким є вектор її віддачі в процесі діяль-
ності. В основу має лягти процес діяльності, який характеризує дитину як
особистість, а не результат, що визначає дитину як суб’єкта цієї діяльності.
Розглянувши основні доробки вчених щодо визначення поняття «життє-
ва компетентність», ми дійшли висновку, що вони різняться за своїм змістом.
Для нашого дослідження важливими є підходи, визначені І. Єрмаковим, кот-
рий зазначає, що життєва компетентність – це передусім здатність особис-
тості вирішувати проблеми в усіх сферах життєдіяльності, виконувати життєві
й соціальні ролі, які ґрунтуються на життєтворчих знаннях, уміннях і навич-
ках, життєвих досягненнях, а також погляди П. Горностая та Н. Лавриченко,
які невід’ємним складником життєвої компетентності визначають рольову
взаємодію та володіння соціальними ролями.

Ураховуючи те, що немає однозначного підходу до розкриття поняття
«життєва компетентність», було визначено власну дефініцію, зважаючи на
специфіку розвитку дітей 6 – 7-річного віку та дослідження вчених у різних
напрямах науки.

С. Кулачківська та Л. Подоляк у статті «Навіщо дошкільняті перехідний
вік» [7] зауважують, що психологічна криза, яку діти переживають у 6 – 7 років,
– це закономірне явище, яке свідчить про їх готовність «увійти» в нову со-
ціальну ситуацію розвитку. Науковці зазначають, що в цей період новоутво-
рення виникають в емоційній сфері – відбувається інтелектуалізація пере-
живань (свідома орієнтація у власних емоціях і переживаннях), узагальню-
ються й набувають стійкості афективні переживання (стосунки дитини з ото-
ченням стають вибірковими), виникає емоційна уява (дитина емоційно пе-
редбачає наслідки своїх і чужих вчинків), розвивається емоційна децентра-
ція (відчуття емоційного стану іншої людини). За словами дослідників, на пе-
рехідному етапі розвитку емоції дитини стають «розумними», передбачува-
ними, дитина оволодіває емоційними оцінними еталонами, які відповідають
соціальним нормам.

І. Єрмаков, Л. Сохань виокремлюють компоненти, які «вбирає в себе»
життєва компетентність: знання, уміння та навички, життєтворчі здібності,
життєвий досвід, життєві досягнення особистості, які об’єктивізують ступінь
її життєвої компетентності. Компонент – це складова частина чого-небудь,
складник [2, с. 446]. Тому, на їх думку, це поняття охоплює вміння орієнтувати-
ся в соціальних ситуаціях, здатність обирати адекватні та ефективні спосо-
би розв’язання життєвих проблем, знання своїх особистих якостей, своїх до-
стоїнств і недоліків, здатність самовдосконалюватися й самозмінюватися,
розуміти та правильно оцінювати інших людей, установлювати з ними адек-
ватні способи спілкування, виявляти толерантність у стосунках, уміння керу-
вати собою й обставинами свого життя.

Описані компоненти досить повно характеризують змістове наповнення
поняття та є важливими для нашого дослідження, особливо такі, як уміння
орієнтуватися в соціальних ситуаціях, здатність добирати адекватні спосо-
би вирішення життєвих проблем, знання своїх особистих якостей, здатність
розуміти інших людей, налагоджувати з ними адекватні способи спілкування,
виявляти толерантність у стосунках. Адже, як стверджує Д. Ельконін, відпо-
відальність періоду дошкільного дитинства перед наступним шкільним ета-
пом розвитку полягає в тому, що впродовж нього відбувається інтенсивна
орієнтація дитини в соціальних відносинах між людьми, трудових функціях
людей та суспільних мотивах, у їх діяльності. Тому істотного значення в ро-
боті з дітьми шостого та сьомого років життя починає набувати їх компе-
тентність, яка формується в процесі взаємин з батьками, вихователями,
співжиття з іншими дітьми.

Оскільки віковий період 6 – 7 років припадає на кінець дошкільного ди-
тинства, то слід звернути увагу на те, що у Базовій програмі розвитку дитини
дошкільного віку «Я у Світі» О. Кононко [1, с. 249] визначає загальні показни-
ки компетентності дітей старшого дошкільного віку. До них дослідниця відно-
сить провідну діяльність (сюжетно-рольова гра, творча гра, спілкування,
навчання), форми активності за сферами життєдіяльності (фізична, соціаль-
но-моральна, емоційно-ціннісна, пізнавальна, мовленнєва, художньо-есте-
тична, творча активність у сферах життєдіяльності «Природа», «Культура»,
«Люди», «Я сам»), базові якості особистості (самостійність, працелюбність,
людяність, розсудливість, справедливість, самовладання, самолюбність, спо-
стережливість, відповідальність, креативність).

Такі показники орієнтують на діяльнісний, пізнавальний, поведінковий,
моральний, фізичний, духовний, соціальний аспекти становлення та розвитку
особистості старшого дошкільника. Ці аспекти перегукуються зі складника-
ми життєвої компетентності, які визначає М. Степаненко. Узагальнюючи ре-
зультати свого дослідження, він робить висновок, що життєва компетентність
особистості в її ситуативному вимірі включає такі складники, як пізнавально-
когнітивний, ціннісно-смисловий й діяльнісний, кожен з яких синтетично по-
єднує  раціональний, ментальний і духовний виміри.

Так, Ж. Гордєєва з цього приводу зазначає, що діти 6 – 7-річного віку не
тільки хочуть задовольняти пізнавальну потребу, а вже усвідомлюють не-
обхідність задовольняти її в новому соціальному статусі, який вони отриму-
ють, включаючись до навчального процесу як серйозної, значущої для сусп-
ільства, а отже, і для особистості, діяльності. Поява такого новоутворення,
як «внутрішня позиція школяра», спричиняє зміни в афективно-когнітивному
комплексі самооцінки особистості дитини; саме в цей період емоційний ком-
понент самооцінки «генералізується» і «перериває» когнітивний, що зумов-
лює підвищену тривожність дітей, відбувається подальше диференціюван-
ня когнітивного й афективного компонентів самооцінки (афективні процеси
переважають над когнітивними).

Ураховуючи зазначені вище позиції дослідників різних наукових галузей,
під поняттям «життєва компетентність дітей 6 – 7-річного віку» розуміємо
здатність дитини обирати та застосовувати відповідно до вікових
можливостей адекватні способи розв’язання життєвих ситуацій у про-
цесі власної самореалізації та взаємодії з оточенням.

Діти 6 – 7-річного віку насамперед повинні бути готовими до нових умов
життя, де навчання посідає значне місце, але не виключає дитину із системи
соціальних зв’язків. Дитина повинна навчитися компетентно діяти й поводи-
тися в різних життєвих ситуаціях та в соціальних ролях, адже ці вміння є важ-
ливими показниками життєвої компетентності.

Проаналізувавши наукові праці вчених щодо визначення поняття «жит-
тєва компетентність дітей 6 – 7-річного віку», ми дійшли висновку, що немає
однозначного підходу до розкриття цього  терміна. Тому, пропонуючи власну
дефініцію, ми зважали на зміст поняття «життєва компетентність», її компо-
ненти та специфіку розвитку дітей 6 – 7-річного віку.

Подальшого вивчення потребує дослідження особливостей формуван-
ня життєвої компетентності дітей 6 – 7-річного віку.

Література

1. Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» / М-во
освіти і науки України, Акад. пед. наук України ; наук. ред. та упоряд. О. Л. Ко-
нонко. – К. : Світич, 2008. – 430 с.
2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і гол.
ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь : ВТФ «Перун», 2001. – 1440 с.
3. Горностай П. П. Рольова компетентність і адаптивність особистості.
Гімназія на зламі століть : практ.-зорієнт. посіб. / П. П. Горностай. – К., 1999. –
С. 116 – 123.
4. Докторович М. О. Формування соціальної компетентності старшого
підлітка з неповної сім’ї : дис. … канд. пед. наук : 13.00.05 / Докторович Мари-
на Олександрівна. – К., 2007. – 208 с.
5. Життєва компетентність особистості: від теорії до практики : наук.-
метод. посіб. / за ред. І. Г. Єрмакова. – Запоріжжя : Центріон, 2005. – 431 с.
6. Кононко О. Орієнтир сьогодення – компетентна особистість / Олена
Кононко // Дошкільне виховання. – 2005. – № 7. – С. 7 – 10.
7. Кулачківська С. Навіщо дошкільняті перехідний вік / Світлана Кулач-
ківська, Людмила Подоляк // Дошкільне виховання. – 2001. – № 5. – С. 6 – 7.
8. Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси /
Н. М. Лавриченко. – К. : ВІРА ІНСАЙТ, 2000. – 444 с.
9. Лєпіхова Л. Соціалізація та соціально-психологічна компетентність
як рівні особистісної зрілості / Л. Лєпіхова // Кроки до компетентності та інтег-
рації в суспільство : наук.-метод. зб. / ред. кол. : Н. Софій (гол.), І. Єрмаков
(кер. авт. кол. і наук. ред.) та ін. – К. : Контекст, 2000. – С. 105 – 108.
10. Ляшенко В. І. Формування життєвої компетентності дітей-інвалідів у
центрах ранньої соціальної реабілітації : дис. … канд. пед. наук : 13.00.05 /
Ляшенко Валерій Іванович. – Херсон, 2004. – 237 с.
11. Плохій З. П. Теоретико-методологічні й методичні засади гуманізації
цілей та реформування змісту дошкільної освіти / З. П. Плохій, О. Л. Кононко
// Становлення особистості. 10 років праці : здобутки і перспективи. – Кам’я-
нець-Подільський : ПП Зволейко Д. Г., 2007. – С. 143 – 156.
12. Соціологія : словник термінів і понять. – К. : Кондор, 2006 – 376 с.
13. Степаненко М. Д. Життєва компетентність особистості: концепту-
альні засади та соціальні виміри : дис. … канд. філос. наук : 09.00.03 / Степа-
ненко Михайло Дмитрович. – Х., 2006. – 205 с.
14. Тараненко І. Розвиток життєвої компетентності та соціальної інтег-
рації: досвід європейських країн / І. Тараненко // Кроки до компетентності та
інтеграції в суспільство : наук.-метод. зб. / ред. кол. : Н. Софій (гол.), І. Єрма-
ков (кер. авт. кол. і наук. ред.) та ін. – К. : Контекст, 2000. – С. 37 – 40.
15. Черепаня Н. І. Організаційно-педагогічні умови підготовки дітей до
школи : дис. … канд. пед. наук : 13.00.08 / Черепаня Наталія Іванівна. – Хер-
сон, 2006. – 194 с.

Категория: Психология и педагогика | (18.10.2013)
Просмотров: 1458 | Рейтинг: 0.0/0