Главная » Статьи » Психология и педагогика

КОНЦЕПЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ ТА РАДЯНСЬКИХ УЧЕНИХ ЩОДО ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ


КОНЦЕПЦІЇ ЗАРУБІЖНИХ ТА РАДЯНСЬКИХ УЧЕНИХ ЩОДО ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ Трансформаційні зміни в Україні, а саме демократизація та гуманіза- ція суспільного буття, дозволяють по-новому дивитися на різноманітні со- ціальні явища, зокрема соціалізацію та її складові: соціальну адаптацію, інтег- рацію та індивідуалізацію особистості, соціальних груп, суспільства в ціло- му. Соціальна педагогіка являє собою галузь наукового знання, що безпосе- редньо займається окресленими проблемами, оскільки її об’єктом є «соціа- лізація соціальних суб‘єктів» [10, 25]. Важливо дослідити проблему соціалі- зації, соціальної адаптації зокрема, з позицій зарубіжних та радянських уче- них. Адже сучасні науки, що вивчають соціальні явища, особливо відродже- на соціальна педагогіка, формують розуміння соціальної адаптації, спираю- чись на існуючі концепції філософів, соціологів, психологів, педагогів, крити- куючи чи погоджуючись з ними. На сьогодні феномен соціальної адаптації цікавить представників різних наук. Останні філософські дослідження проблеми адаптації в загальнофіло- софському трактуванні знайшли відображення в працях І. Бичко, О.М. Бон- даренко, А. І. Кавалерова, М. П. Лукашевича, М. Мокляка, О. Панченка, Л. Л. Шпак та ін. Психологи вивчають чинники адаптації особистості (Ю.О.Бо- хонкова, О. В. Кузнєцова), психологічну структуру професійної адаптації (Н. О. Чайкіна) тощо. Низка останніх педагогічних досліджень присвячена со- ціальній адаптації дітей у рамках закладу для сиріт (І. Дементьєва), підлітків у дитячому телевізійному об‘єднанні (С. А. Олександров), студентів в умовах педагогічного училища (Л. В. Зданевич, О. М. Кочерга), професійній адап- тації учнів та випускників професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ) (В.О.Давидович, Н. Г. Ничкало). Соціальні педагоги вивчають соціальну адап- тацію дітей дошкільного віку, зокрема тих, які мають обмежені можливості (Ю. О. Долинний), підлітків у загальноосвітніх санаторних школах-інтернатах (Ю. І. Чернецька), адаптацію сиріт до навчання в ПТНЗ (Л. Ю. Кримчак), мо- лоді в студентському середовищі (Т. А. Логвіновська); освітлюють проблему соціальної адаптації в технологіях соціальної роботи (С. Я. Харченко, М. С. Кратінов, Л.Ц.Ваховський, О. П. Песоцька, В. О.Кратінова, О. Л. Кара- ман), особливості соціальної адаптації як складової процесу соціалізації осо- бистості (О.В.Безпалько, І. Д. Звєрєва, Л. Г. Коваль, С. Р. Хлєбік та ін.). Усі вищезазначені дослідження соціальної адаптації та її різновидів так чи інакше ґрунтуються на концепціях зарубіжних учених (Г. Гартман, Ф. Ніцше, З.Фрейд, К. Хорні, Г. Селліван, Е. Фромм, А. Кардінер, Г. Айзенк, Р. Хенкі, Л.Філіпс, Дж. Г. Мід, У. Томас, Ф. Знанецький, Е. Вестермарк, Г. Спенсер, А.Редкліфф-Браун, Б. Маліновський, Т. Шибутані, А. Первін, Ж. Піаже, Р.Мер- тон), науковців радянських часів: філософів (С. Д. Артемов, А. І. Борискін, Ю.В.Ган, Т. Г. Дичев, С. В. Кінельов, М. Г. Кджанян, Є. Маркарян, І.А.Милосла- вова, А. Налчаджян, І. Н. Нікітіна, Є. І. Ошевська, Л. М. Растова, В.Шубкін), психологів (Б. Г. Асмолов, П. Г. Бєлкін, Л. С. Виготський, Г.Д.Долинський, ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ 64 Клочан Ю. О. І. Зотова, М. А. Іванов, Н. Г. Колизаєва, І. К. Кряжева, Л.І.Ларіонова, О. М. Леонтьєв, В. С. Мерлін, С. В. Овдей, М. І. Педаяс, А.В.Петровський, П. О. Просецький, С. Л. Рубінштейн, Н. О. Свиридов, В.А.Семиченко, Є. Н. Ємельянов), педагогів (Л. Ф. Бенедиктова, В. М. Дугінець, О. Г. Мороз, Г. І. Насирова, В. В. Синявський, В. Г. Хорошко, М. М. Шкодін, Л.С.Шубіна) та ін. Сьогодні виникає необхідність комплексного дослідження системи по- глядів на соціальну адаптацію зарубіжних та радянських учених та виокрем- лення важливих положень для сучасного соціально-педагогічного трактуван- ня цієї проблеми. Тому метою нашої статті є аналіз концепції зарубіжних та радянських дослідників стосовно проблеми соціальної адаптації, її зв‘язку і співвідношен- ня з процесом соціалізації. Завдання публікації – зазначення моментів, важ- ливих для сучасної соціально-педагогічної експлікації цих явищ. Серед зарубіжних дослідників проблеми соціальної адаптації можна назвати психоаналітиків, неофрейдистів, необіхевіористів, інтеракціоністів, антропологів та ін. Представники психоаналітичної концепції соціальної адап- тації – Г.Гартман, Ф. Ніцше, З. Фрейд – намагалися розробити «чітку теорію адаптації індивіда, визначити широку систему понять, що відображають про- цес адаптації людини до соціального середовища» [5, 25]. Але їхня теорія ґрунтується на біологізаторських позиціях, в основі яких – фрейдистська формула структури психіки людини, що включає три сфери: «Воно», «Я», «Над-Я». Вихідним положенням неофрейдистів (К. Хорні, Г. Селліван, Е. Фромм, А.Кардінер) став принцип культурного детермінізму, що визнає вирішальну роль соціального середовища як фактора розвитку психіки індивіда та його відносин з навкошинім світом. К. Хорні розглядала соціальну ідентичність як успішну адаптацію індивіда до соціального середовища, а її порушення – як патологію [5, 26]. Однак неофрейдистська теорія заперечує зв‘язки між при- родою й культурою та визнає психічні процеси при адаптації індивіда одно- сторонніми реакціями на впливи зовнішнього середовища. Дослідники необіхевіористи – Г. Айзенк, Р. Хенкі – детально вивчають адаптаційні процеси й поділяють їх на адаптацію взагалі та соціальну адап- тацію зокрема. Зазначимо, що вчені здебільшого звертають увагу на біо- логічні стани індивідів у процесі адаптації, а саму соціальну адаптацію розу- міють як адаптацію соціальних груп, а не окремих індивідів [5, 28]. Проблема соціальної адаптації досліджувалась і представниками інте- ракціонізму. Л. Філіпс вважав, що «соціально-адаптаційний процес характе- ризується двома особливостями: по-перше, прийняттям соціальних очікувань групи, конформністю до вимог і норм, які суспільство ставить перед особис- тістю; по-друге, соціальна адаптація не зводиться до простого прийняття особистістю соціальних норм соціуму, до якого вона адаптується, а являє собою гнучкість, здатність надавати подіям бажаний для себе напрямок» [5, 28—29]. Таке трактування Л. Філіпсом категорії соціальної адаптації є важ- ливим для нашого дослідження, оскільки вказує на активність особистості в процесі адаптації, на можливість виявлення власної ініціативи. Дж. Г. Мід, розробляючи напрям символічного інтеракціонізму, централь- ним поняттям соціальної психології вважав «міжіндивідуальну взаємодію». Сукупність процесів взаємодії, на думку вченого, формує суспільство й со- ціального індивіда. «З одного боку, багатство та своєрідність властивих тому чи іншому індивідуальному Я реакцій та способів дій залежать від різнома- нітності та широти систем взаємодії, у яких бере участь Я. З іншого – со- ціальний індивід є джерелом руху й розвитку суспільства» [12, 22]. Представники зарубіжної філософської думки У. Томас та Ф. Знанець- кий вважали, що соціальні явища та процеси необхідно розглядати як ре- зультат свідомої діяльності людей, а при вивченні тих чи інших соціальних ситуацій важливо враховувати не тільки соціальні обставини, але й точку зору індивідів, які включені в ці ситуації, тобто розглядати їх як суб‘єктів соціаль- ного життя [12]. Учені спробували розробити типологію особистостей за ха- рактером їхньої адаптації до соціального середовища та виокремили три основні типи: міщанський, богемний, творчий. Філософи наголосили: «… сус- пільний розвиток, як і розвиток культури, визначається лише творчими осо- бистостями, здатними не лише пасивно пристосовуватися до змінених умов буття, а адаптовуватися до них через власну творчу активність, через власні нововведення і винахідливість» [5, 45—46]. Ідеї Дж. Г. Міда, У. Томаса, Ф. Знанецького лягли в основу суб‘єкт-суб‘єктного підходу до розуміння со- ціалізації, основною ідеєю якого є утвердження активної позиції людини в цьому процесі. Дослідники Е. Вестермарк, А. Редкліфф-Браун, Б. Маліновський, роз- робляючи загальну теорію соціальної антропології, де з‘ясовували сутність суспільства, соціальну динаміку в ньому, ураховували при цьому особливості соціально-адаптаційних процесів. А. Редкліфф-Браун виокремлює три різно- види адаптації (погоджуючись зі Спенсером): екологічну (до фізичного ото- чення), соціальну, за допомогою якої в суспільстві підтримується соціальний порядок, і культурну адаптацію або соціалізацію індивідів [5]. Таке бачення соціальної адаптації, на нашу думку, є обмеженим, оскільки розглядається окремо від процесу соціалізації, яка, у свою чергу, мислиться лише як куль- турна адаптація. Соціальний психолог Т. Шибутані взагалі вважав поняття адаптації більш широким, ніж соціалізація, виокремлюючи останню як форму, частину проце- су адаптації: «Хоча соціалізація часто розглядається як поступове накопи- чення навичок, більш плідно вбачати в ній неперервну адаптацію живого організму до його оточення» [15, 408]. Звісно, ми не можемо погодитися з таким співвідношенням процесів соціальної адаптації та соціалізації, але ціка- вим положенням концепції науковця є теза про необхідність розмежування соціальної адаптації особистості й соціальної групи від загальної адаптації до типових проблемних ситуацій. У зв‘язку з цим Т. Шибутані розрізняв понят- тя адаптація (adaptation) та пристосування (adjustment). Під категорією «при- стосування» він розумів повне погодження індивіда з вимогами зміненого середовища, під поняттям «адаптація» – «добре організовані способи і прийо- ми поступово вправлятися з цими змінами» [1, 5]. Інші зарубіжні психологи та соціологи А. Первін, Ж. Піаже, Р. Мертон висвітлюють різні аспекти адаптаційних процесів. Зокрема Р. Мертон вва- жає, що дослідження адаптації слід здійснювати в специфічних умовах, коли особистість досягає якого-небудь високого успіху та виокремлює п‘ять мож- ливих способів пристосування індивіда (підкорення, інновація, ритуалізм, ретризм, бунт). Загальним у працях цих дослідників, як зазначає Н. О. Чайкі- на [14], є погляд на адаптацію як на просте пристосування, де ігнорується такий аспект, як активність суб‘єкта, котрий адаптується. Пасивну позицію людини в процесі соціалізації стверджує суб‘єкт-об‘- єктний підхід, у витоків якого стоять учені Е. Дюркгейм та Т. Парсонс. Саму соціалізацію вони розглядають як процес адаптації індивіда до суспільства, що «формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури» [12, 8], а людину – як об‘єкта соціалізуючих впливів суспільства. Проблеми соціалізації, соціальної адаптації були предметом наукового аналізу й багатьох дослідників радянського періоду. Такі вчені, як П. Бєлкін, В.Верещагін, А. Георгієвський, Н. Іларіонова, А. Сахно, А. Субочева намага- лися розробити окрему науку – адаптологію, досліджували методологічні ас- пекти адаптації, теоретичні концепції тощо. Філософами, соціальними психологами були розроблені «теоретичні по- ложення щодо сутності соціальної адаптації, співвідношення біологічного й соціального в адаптаційному процесі, діалектичного взаємозв‘язку проце- суальності й результативності в соціальній адаптації…» [5, 30]. Експлікація категорій соціалізації, соціальної адаптації радянськими вченими має свою специфіку, що полягає в розгляді цих соціальних явищ у рамках суб‘єкт-об‘- єктного підходу. Крім того, до 60-х рр. ХХ ст. майже всі вчені розуміли під соціалізацією розвиток людини в дитинстві, підлітковому віці, юності [12]. Так, Н. В. Андреєнкова вважала, що процес соціалізації завершується у віці 23— 25 років з досягненням молодою людиною зрілості [9, 158]. Радянська філософська концепція соціальної адаптації розкриває зв‘я- зок цього явища з активним характером індивіда, його професійною діяль- ністю. І.А.Милославова вважала, що адаптація особистості повинна розгля- датися не як просте пристосування до нових умов, а як складний, суперечли- вий процес, що включає момент активності особистості та супроводжується певними змінами в її структурі. Особистість, продовжує дослідниця, постійно стикається з певними обставинами, оволодіваючи різноманітним соціаль- ним досвідом, та виробляє нові моделі поведінки, які найбільш відповідають тій чи іншій ситуації [11, 111—120]. Ю.В.Ган розглядає соціальну адаптацію як специфічну форму соціальної активності особистості. Соціальна адапта- ція «пов‘язана з входженням індивіда в нове соціальне середовище й озна- чає приведення об‘єктивних і суб‘єктивних особливостей особистості відпо- відно до умов соціального середовища, що змінюється» [2, 11]. Особливий характер соціальної адаптації, на думку М. Г. Кджаняна, поля- гає перш за все в спрямованій активності самих суб‘єктів діяльності. Науко- вець розглядає адаптацію людини як цілісний біопсихічний процес: «Цілісна адаптація людини вбачається як наслідок гармонійних відносин між структур- ними компонентами людини як біопсихосоціальної цілісності й факторами со- ціокультурного та екологічного середовища» [6, 9]. Соціалізація, за М.Г.Кджа- няном, є не лише процесом становлення й розвитку соціально значущих якос- тей, рис поведінки й діяльності індивіда, а передбачає активну участь особис- тості як у споживанні, так і у виробництві та передачі соціального досвіду. Соціальна адаптація виступає як необхідний механізм соціалізації, яка, у свою чергу, є передумовою соціально адаптивного процесу. Таким чином, на думку М. Г. Кджаняна, соціальна адаптація особистості – це «процес формування й розвитку її соціальної активності, виявлення соціальних, соціально-психологіч- них, біопсихічних механізмів регуляції її життєдіяльності» [6, 9—10]. Експлікуючи соціалізацію як процес становлення людини суспільною істотою, під соціальною адаптацією Л. М. Растова вбачала «процес, протя- гом якого встановлюється певна необхідна відповідність між індивідуаль- ною активністю особистості та інтересами, потребами колективу» [13, 12]. Зв‘язок активності й соціальної адаптації проявляється і в тому, що «в ре- зультаті адаптації особистість стає активною функціонуючою частиною но- вого для неї соціального середовища» [13, 12]. Оскільки, за Л. М. Растовою, у соціалістичному суспільстві найважливішою «ланкою» мікросередовища є первинний колектив, перш за все трудовий, то період адаптації характери- зується «ростом активності особистості в пошуках оптимального засобу ре- алізації діяльності; спілкування з навколишніми людьми, утвердження своєї позиції в колективі» [13, 12]. Аналізуючи концепцію Н. В. Андрієнкової, Н. П. Лукашевич підкреслює думку дослідниці відносно великої автономії індивіда в процесі соціалізації: «вільний самостійно обирати ті чи інші цінності та установки, орієнтуючись не лише на загальні регулятивні принципи середовища, але й на власні схиль- ності» [9, 150—151]. Н. В. Андреєнкова наголошує як на пасивній, так і ак- тивній ролі людини в процесі соціалізації. На жаль, активність індивіда зосе- реджена лише на самовдосконаленні і не повинна розповсюджуватися на середовище соціалізації [9, 150—151]. Отже, як і Л. М. Растова, Н. В. Анд- реєнкова виступає прибічницею концепції соціалізації як процесу становлення людини в якості суспільної істоти. Л. Л. Шпак, розглядаючи позицію І. Н. Нікітіної, зазначає, що остання трак- тує соціальну адаптацію як інтеграцію особистості в систему соціальних відно- син, що склалися [16, 33]. І. Н. Нікітіна категорично розділяє активність і влас- не адаптивну діяльність людини та намагається показати виховні можливості соціального середовища при адаптації до нього певного суб‘єкта. При цьо- му, як пише Л. Л. Шпак, дослідниця не враховує особливостей соціальної взаємодії, «у якій протилежні сторони обопільно активні: по-перше, оскільки суб‘єкт адаптації одночасно її об‘єкт, він сам є органічною приналежністю соціального середовища; по-друге, в одних відносинах особистість виперед- жує середовище за інтенсивнстюі прояву життєвих сил, а в інших – середови- ще свідомо або стихійно інтенсифікує свій вплив на людину й «попереджує» реакції особистості, перехвачує ініціативу» [16, 33]. Рівні адаптації залежно від активності особистості у взаємодії з середо- вищем спробував установити А. І. Борискін, виокремлюючи два рівні адап- тації до професії: функціонально-стереотипний (засвоєння норм) та функці- онально-ініціативний (творче ставлення до норм, стереотипів). Філософ підкреслив, що стереотипної адаптації недостатньо для успішної професій- ної діяльності. Однак, як зазначає Л. Л. Шпак, автор ігнорує, що на кожному рівні адаптації активність проявляється як суттєва риса адаптивної діяль- ності людини, бо навіть на початку адаптивного процесу активність виступає як характерна риса індивіда [16, 39]. Варто звернути увагу на концепцію Т. Г. Дичева, К. Є. Тарасова, котрі розглядають соціальну адаптацію з діалектичної точки зору: характеризується рівновагою, динамізмом, які доповнюють одне одного. «Будь-яке пристосу- вання до зовнішнього світу і кожна адаптивна форма поведінки … являє собою … динамічний стереотип … Адаптація – це порушення колишньої рівно- ваги організму і системи його життя, і в той же час становлення нової рівно- ваги» [3, 59]. Проблема соціальної адаптації (зокрема адаптації до навчання, трудо- вого колективу) широко освітлювалась і в радянській психологічній думці. Л.С.Виготський, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн доводили, що адаптація людини детермінована не лише суб‘єктивними психологічними факторами, а й соціальними, соціально-психологічними. Діяльність, на їхню думку, являє собою «таку форму зв‘язку живого організму з навколишнім середовищем, специфічною особливістю якої є свідоме, активне перетворення навколиш- нього світу» [14, 20—21]. Пристосування – активна зміна індивіда в про- цесі життєдіяльності. І. К. Кряжева, розуміючи соціалізацію як «включення особистості в сис- тему суспільних відносин, оволодіння нею суспільно виробленими способа- ми діяльності» [7, 11], соціальну адаптацію трактувала як «включення осо- бистості в соціальне середовище через знаходження соціального статусу» [7, 11]. Психолог поділяє думку Н. О. Свиридова стосовно якісної особливості особистісного рівня адаптації – «взаємність пристосування особистості й соціального середовища одне до одного; активний, перетворюючий середо- вище й себе самого характер адаптації особистості; доцільність і цілеспря- мованість адаптації особистості, домінування її об‘єктивних, закономірних тенденцій …» [7, 7]. Вивчаючи особливості адаптації людини до трудової діяль- ності, зокрема проблему виробничої стійкості, І.К.Кряжева зробила важли- вий висновок, що «активна особистісна позиція виражається не в пошуках ліпших умов на стороні, а в прагненні створити їх на певному підприємстві» [7, 21]. Знання певної робітничої професії та позитивне ставлення до неї, на думку Л. І. Ларіонової, є запорукою сприятливої професійної адаптації [8, 14]. Загальним у вивченні радянськими психологами проблеми соціальної адаптації, професійної зокрема, є спроби включити в неї психологічні аспек- ти. М.І. Педаяс вбачає в останніх «приведення у відповідність професійних передумов, установок і професійної підготовленості з конкретною професією та можливими ситуаціями, які з цього випливають, з метою досягнення віднос- ної рівноваги між реагуванням фахівця й вимогами професійного середови- ща» [4, 31]. Соціально-психологічна адаптація особистості у виробничій сфері, на думку А.В.Петровського, визначається мірою реалізації особисті- сного потенціалу в конкретних умовах діяльності (свідоме ставлення до спра- ви, робота в повну силу своїх можливостей, активність, ініціативність у ро- боті, захоплення справою), у розрізненні умов вільного прояву суттєвих сил людини [14, 35]. Проблема соціальної адаптації в радянських педагогічних досліджен- нях розкривалась переважно через вивчення особливостей професійної адаптації: учнів ПТНЗ (М. М. Шкодін), студентів вищих навчальних закладів (Л.Ф.Бенедиктова, В. М. Дугінець, Г. І. Насирова, В. Г. Хорошко), випускників ПТНЗ (В.В.Синявський), молодих учителів (О. Г. Мороз, Л. С. Шубіна). Розмірковуючи про рівні адаптивності людини, О. Г. Мороз виокремлює перший рівень у сфері відносин «особистість—природне середовище» та другий – у сфері відносин «особистість—соціальне середовище». Останній (високий) рівень розкриває ставлення особистості до соціального оточен- ня. Такий результат пристосування педагог називає «соціальною адаптацією» та розглядає її як продукт взаємодії людини з навколишнім соціальним сере- довищем, як наслідок предметної діяльності, яка перетворює зовнішнє се- редовище й самого носія діяльності – людину [14, 15—16]. Активний, взаємо- перетворюючий характер адаптації підкреслює Г. І. Насирова. Адаптація на соціальному рівні «набуває двостороннього характеру: з одного боку, вона включає зміну адаптуючого суб‘єкта, який пристосовується відповідно до вимог середовища, з іншого – передбачає активну зміну суб‘єктом середо- вища залежно від внутрішньої детермінації» [4, 16]. Дослідниця виділяє два види соціальної адаптації: професійну та соціально-психологічну, «відводя- чи професійній провідну роль відповідно до значення трудової діяльності в житті людини» [4, 28]. Свої наукові дослідження радянські педагоги спрямовували на встанов- лення рівнів та етапів соціальної адаптації. Л. В. Зданевич, аналізуючи кон- цепцію В. М. Дугінця, зазначає, що останній виокремлює чотири рівні за ха- рактером взаємодії суб‘єкта й адаптивного середовища: уподібнення (висо- ка активність, повна психологічна переорієнтація, широкий підхід, тобто пов- на адаптація), пристосування (середня активність, звуження кола інтересів до вузькоспеціальних, прийняття тільки основних цінностей), урівноваження (пасивність, копіювання чужого досвіду, пристосування з метою домогтися заступництва) та псевдоадаптація (зовнішнє сприймання способу життя, при- ховування свого незадоволення, негативне ставлення до будь-якої сфери життєдіяльності, тобто неадаптація) [4, 25]. Загальним у працях радянських педагогів є вивчення професійної адап- тації як головного виду, основної частини соціальної адаптації. Тому увага дослідників спрямовувалась здебільшого на визначення та роз‘яснення саме явища професійної адаптації. Таким чином, проаналізувавши концепцію зарубіжних та радянських дос- лідників стосовно проблеми соціальної адаптації, можемо резюмувати, що існує велика кількість поглядів (схожих чи протилежних за змістом) на дослі- джуване нами явище. Вивчення теоретичних засад соціальної адаптації доз- воляє нам виокремити важливі положення для сучасного соціально-педаго- гічного трактування цієї проблеми: 1) соціально-адаптаційний процес харак- теризується не лише прийняттям особистістю соціальних норм соціуму, але й проявом активності, виявленням власної ініціативи (Л. Філіпс); 2) суспільно- культурний розвиток визначається лише творчими особистостями, здатними адаптовуватися до змінених умов буття через власну творчу активність, но- вовведення, винахідливість (У. Томас, Ф. Знанецький); 3) адаптація особис- тості є активним, складним, суперечливим процесом (Ю. В. Ган, М. Г. Кджа- нян, І.А.Милославова, Л. М. Растова, Л. С. Виготський, І. К. Кряжева, О. М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Н. О. Свиридов); 4) соціальна адаптація характеризується рівновагою, динамізмом, які доповнюють одне одного (Т. Г. Дичев, К. Є. Тарасов); 5) адаптація включає зміну самого адаптанта й зміну ним середовища (Г.І. Насирова, О. Г. Мороз). Перспективами подальших розвідок у цьому напрямі є вивчення особ- ливостей соціальної адаптації учнівської молоді. Література 1. Бондаренко О. М. Соціальна адаптація особистості в умовах пост- радянського суспільства: Автореф. дис. … канд. філос. наук: 09.00.03. – Одеса, 2004. 2. Ган Ю. В. Проблема социальной адаптации личности: Автореф. дис. … канд. филос. наук: 09.00.01. – Свердловск, 1982. 3. Дичев Т. Г., Тарасов К. Е. Проблема адаптации и здоровье человека. – М., 1976. 4. Зданевич Л. В. Адаптація студентів педагогічних училищ до нових умов життєдіяльності: Дис. … канд. пед. наук: 13.00.04. – К., 2003. 5. Кавалеров А. І., Бондаренко А. М. Соціальна адаптація: феномен і прояви: Монографія. – Одеса, 2005. 6. Кджанян М. Г. Проблемы социальной адаптации личности: Автореф. дис. … канд. филос. наук: 09.00.01. – Ереван, 1982. 7. Кряжева И. К. Социально-психологические факторы адаптирован- ности личности: Автореф. дис. … канд. психол. наук: 19.00.05. – М., 1980. 8. Ларионова Л. И. Взаимосвязь психологической адаптации учащихся в условиях ПТУ и на производстве: Автореф. дис. … канд. психол. наук: 19.00.07. – М., 1986. 9. Лукашевич Н. П., Солодков В. Т. Социология образования. – К., 1997. 10. Малько А. О. Теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки: Монографія. – Х., 2004. 11. Милославова И. А. Адаптация как социально-психологическое яв- ление // Социальная философия. – Л.,1973. 12. Мудрик А. В. Социальная педагогика. – М., 2003. 13. Растова Л. М. Социальна адаптация личности в коллективе: Авто- реф. дис. … канд. филос. наук: 09.00.02. – Томск, 1973. 14. Чайкина Н. А. Психологическая структура профессиональной адап- тации молодого учителя: Дис. … канд. психол. наук: 19.00.07. – К., 1996. 15. Шибутани Т. Социальная психология. – М., 1969. 16. Шпак Л. Л. Социокультурная адаптация в советском обществе. Фи- лософско-социологические проблемы. – Красноярск, 1991.

1 2 3 4 5 Категория: Психология и педагогика \| (17.11.2012)
Просмотров: 1827 \| Рейтинг: 0.0/0