| Главная » Статьи » Психология и педагогика |
Реінтеграція та соціалізація вихованців інтернатних закладів
|
|
|
У нових економічних і соціально-культурних умовах Украї- на з усією відповідальністю ставить і вирішує питання щодо гарантій реалізації прав і можливостей усіх дітей, незалежно від стану чи походження, успішно соціалізуватися у різних соціальних інститутах. Тому в діяльності інтегрованих соці– альних служб не міг лишитися поза увагою такий актуальний і важливий напрям, як реінтеграція та соціалізація вихован- ців інтернатних закладів. Ця робота здійснювалася cпеці– алізованими соціальними службами в рам– ках проекту ЄС «Розвиток інтегрованих соціальних служб для вразливих дітей і сімей» відповідно до переконань: • сімейне середовище – найкраще для розвитку дитини; • потрібно використовувати усі шанси повернути дити- ну в родинне оточення; • необхідно готувати дитину до створення власної сім’ї та адекватного виконання нею батьківських функцій, і найкращою умовою для цього є безпосереднє зростан- ня дитини у люблячому сімейному середовищі; • успішність подальшої соціалізації вихованця інтернат– ного закладу значною мірою залежить від використан- ня можливостей його реінтеграції у сімейне оточення. Вітчизняні та зарубіжні дослідження неодноразово доводи- ли, що система утримання та виховання дитини в інтернат– ному закладі не створює умов для гармонійного розвитку її особистості. Як правило, випускник інтернату не здатний повноцінно забезпечувати свою життєдіяльність поза стіна- ми закладу, визначити власну громадянську позицію, саморе- алізуватися та самоствердитися. Економічні, соціальні, психологічні проблеми вихованців інтернатних закладів позначаються на їхніх міжособистіс- них стосунках з: однолітками (комплекс «Ми», суперництво); дорослими (дорослий сприймається як обслуга); особами ін- шої статі (ранні сексуальні стосунки, сексуальне насильство, невміння налагоджувати сімейні взаємини). Специфічні умови утримання та проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтернат- них закладах спричиняють у них: • брак значущих і неперервних стосунків прив’язаності та любові; • недостатній вияв позитивних соціально-рольових орієнтирів; почуття соціальної відчуженості, нехтуван- ня соціумом; • емоційну вразливість і потребу постійної опіки з боку дорослих; підвищену агресивність, нівелювання виявів здорової особистості; • відставання у когнітивному та соціального розвитку особистості дитини; брак стимулу до активної пізна– вальної діяльності; «комплекс неповноцінності»; • неприйняття соціального оточення поза інтернатом, неуспішну соціалізацію у майбутньому. Все зазначене підсилило необхідність змін у державній полі- тиці стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, адже невимірно кращим для дитини, ніж життя у найліпше облаштованому закладі, є сімейне чи родин– не оточення. Любов і ласка, яку можуть дати батьки (рідні, при- йомні, усиновителі) чи родичі, є надзвичайно потужним і неза– мінним чинником, що позитивно впливає на розвиток дитини. До основних законів та міжнародних договорів України, що створили сприятливу платформу для процесу реформу- вання закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьків- ського піклування, належать: Конвенція ООН про права ди- тини, Європейська конвенція про основні свободи та права людини, Конституція України, Цивільний та Сімейний кодек– си України, а також закони України: „Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповно- літніх” (№ 20 від 24 січня 1995 р.); „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії” (№ 2017 від 5 жовт– ня 2000 р.); „Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” (№ 2558 від 21 червня 2001 р.); „Про охорону дитинства” (№ 2402 від 26 квітня 2001 р.); „Про попередження насильст- ва в сім’ї” (№ 2789 від 15 листопада 2001 р.); „Про соціальні послуги” (№ 966 від 19 червня 2003 р.); "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського перебування” (№ 2342-IV від 13 січня 2005 р.). Офіційний старт початку реформування було дано з моменту схвалення 11 травня 2006 р. розпорядженням Кабінету міні- стрів України (№ 263-р) Концепції державної програми ре- формування системи закладів для дітей-сиріт та дітей, поз– бавлених батьківського піклування. Метою цієї програми є: реалізація права дитини на розвиток у сім’ї, в територіальній громаді; створення умов для фізичного, розумового і духов- ного розвитку кожної дитини; забезпечення соціального за- хисту дітей, здобуття ними належної освіти та опанування навичок самостійного життя; гарантування надання дітям індивідуальних психологічних, соціально-педагогічних, ме– дико-соціальних, соціально-економічних, юридичних та ін– формаційних послуг тощо. У результаті впровадження Концепції очікується: • забезпечити спілкування дітей-сиріт та дітей, позбав- лених батьківського піклування, з батьками та іншими родичами; • провадити ефективну діяльність щодо повернення дітей до рідних батьків, підвищення їхньої відповідаль- ності за виховання дітей; • забезпечити розвиток системи сімейних форм вихован- ня (усиновлення, встановлення опіки чи піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу). Таким чином, сьогодні реінтеграцію вихованців інтернат- них закладів можна вважати одним із пріоритетних напря- мів державної політики нашої держави стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Що ж таке реінтеграція як процес і в чому полягає його сутність? Реінтеграція – (від лат., що означає відновлення, набут- тя цілісності) – процес повернення людини в суспільство у ролі активного і незалежного члена соціального життя, що передбачає компенсацію втрат соціальних зв’язків, досяг- нення відповідного рівня емоційного стану тощо. Організація та забезпечення оптимальних умов реінтеграції створюють можливості для подальшого повноцінного функціонування індивіда у соціумі, його успішної соціалізації. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених бать– ківського піклування, – процес повернення чи входження їх до тієї чи іншої соціальної системи шляхом відновлення або формування прив’язаностей, соціальних зв’язків та відно- син, набуття соціального досвіду, соціальної компетентності. Реінтеграція здійснюється у соціумі, а відповідно розгорта- ється у мережі соціальних взаємодій. Саме зміст соціальних взаємодій у певній соціальній системі можна покласти в осно- ву визначення даного поняття. Враховуючи специфіку процесу реінтеграції дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначимо такі рівні соціальних взаємодій: чуттєво-емоційний; емо- ційно-соціальний; соціально-інституційний. Зокрема на чуттєво-емоційному рівні відбувається віднов- лення, розвиток чи встановлення прив’язаностей (емоційно теплих, близьких, люблячих, стійких та тривалих стосун– ків між людьми) дитини з батьком, матір’ю, близькими родичами. На емоційно-соціальному рівні також має місце процес форму- вання та розвитку прив’язаностей, проте помітно вирізняєть- ся соціальний компонент взаємодій між дитиною і прийомни- ми батьками (опікунами, батьками-вихователями), дитиною і соціальним працівником, що здійснює соціальний супровід виховання та розвитку дитини у сім’ї. Передумовами зазначе- ного певною мірою є збереження за дитиною статусу дити- ни-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування; отримання певних пільг, соціальних виплат та державних допомог тощо. На соціально-інституційному рівні соціальні взаємодії набу- вають найвищого і найважливішого виду та змісту – активної соціалізації (засвоєння і перетворення індивідом соціальних норм і культурних цінностей шляхом активного входження в соціальні інституції суспільства). Як правило, на такий рівень соціальних взаємодій людина виходить після досяг- нення повноліття, набуття правосуб’єктності, виходу в са– мостійне життя, коли, як зазначає український вчений В. Т. Циба [7, с. 129-131], з’являються соціогенні потреби – осмислювати своє подальше життя, вибирати професію, планувати створення власної сім’ї, задумуватися над страте– гічними завданнями, які б становили мету життя у кількох або в усіх соціальних інституціях. У контексті зазначених рівнів соціальних взаємодій і потрібно розглядати реінтеграцію дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Так, на чуттєво-емоційному рівні реінтеграція передбачає повернення дитини у те конкретне сімейне середовище, звід- ки вона вийшла, тобто у біологічну сім’ю чи під опіку близь- ких родичів. На емоційно-соціальному рівні реінтеграція визначати- меться як повернення дитини-сироти чи дитини, позбавле- ної батьківського піклування, з інституційного в сімейне середовище, і передбачає влаштування дитини в сім’ю уси- новителів, прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу, під опіку осіб, що не є родичами дитині. На соціально-інституційному рівні реінтеграція розгляда- тиметься як вихід із відносно закритої інтернатної системи, для якої характерним є обмежене коло соціальних зв’язків, у систему відкриту, в незалежне життя поза межами інтер- натного закладу, де неабиякого значення набувають навички соціальної компетентності. При цьому під соціальною ком- петентністю мається на увазі знання, вміння та навички, що сприяють успішному виконанню соціальних ролей, дозволять індивіду адекватно виконувати норми та правила, прийня- ті в суспільстві, оптимально адаптуватися до різних соці– альних умов. Соціальна компетентність вихованців та випуск– ників інтернатних закладів виявляється у здатності до спів- праці, вмінні розв’язувати проблеми в різних життєвих ситуа– ціях; у комунікативних навичках та навичках взаєморозумін- ня; в активній участі у житті громади тощо. Велике значен– ня має мотиваційний компонент компетентності, а саме: прагнення адаптуватися та бути мобільним; бажання зміни- ти життя на краще; спрямованість на здійснення власного ви- бору, на визначення та досягнення особистісних цілей тощо. У такому контексті процес реінтеграції певною мірою уподіб– нюється процесу соціалізації особистості, що передбачає активне входження індивіда в усі соціальні інституції. У цьому разі компоненти реінтеграційного процесу дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мають охоплювати різні сфери суспільного життя дитини та різні напрями соціально-педагогічної діяльності. Це підтримка соціально-позитивної активності вихованців інтернатних закладів, введення їх у соціально-виховне середови- ще; підготовка вихованців інтернатних закладів до самостійного життя; сприяння здобуттю освіти, пра- цевлаштування відповідно до потреб та індивідуаль- них особливостей дитини; вирішення проблеми жит– ла, захист майнових прав дитини після закінчення навчання в інтернатному закладі; підготовка персоналу інтернатних закладів і спеціалістів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді до змін; формування громадської думки щодо підтримки вихованців та випускників інтер– натних закладів; активізація громади щодо підтримки реінтеграції вихованця інтернатного закладу. | |
|
|
|
| Просмотров: 4218 | Рейтинг: 0.0/0 | |