| Главная » Статьи » Психология и педагогика |
СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОЗВ’ЯЗКУ ПРОЦЕСІВ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ТА САМОВИЗНАЧЕННЯ
|
|
|
Воєводіна Т. Ю. Демократизація суспільного життя України призвела до реформування, змін, оновлення всіх сфер життєдіяльності людини. Змінилися погляди, життєві цінності, способи поведінки в соціальному оточенні, цілі й методи пристосу- вання до нових соціально-економічних умов ринкової України. Система, у якій звикли існувати радянські громадяни, зруйнована часом і обставинами. Значна кількість населення колишнього Радянського Союзу виявилася не готовою до жорстких реалій перебудови, яка, окрім проголо- шення незалежності, самостійності, свободи й демократії, принесла безро- біття, соціальну незахищеність, низьку зарплатню та водночас стрімке зба- гачення певного прошарку населення. Люди втратили звичну стабільність та впевненість, яка керувала їхньою соціально-професійною поведінкою. На- томість ми отримали шанс будувати своє життя за принципами особистого ризику й відповідальності, підприємництва, вільного вибору не тільки сфери діяльності, але й ролі в ній: виконавця або господаря. Кожен громадянин вільної України отримав свободу, що характеризується як вільний вибір. Але водночас стрімко піднеслася планка відповідальності за свій вибір: держа- ва діє за новими ринковими принципами, цінує кращих, співпрацює з перс- пективними, підтримує талановитих. Соціальна ж підтримка малозабезпече- них настільки мізерна, що здорова й розумна людина ніколи не спокуситься на такі пільги. Отже, кожен з нас як ніколи чітко зрозумів зміст прислів’я «ко- валь свого щастя». Знайти себе, стати втіленням сучасної успішної людини, увійти у світ, який і манить, і лякає безліччю варіантів вибору, і стати щасли- вим – головна мета й мрія кожного з нас. Отже, актуальною стала проблема пристосування до нових умов су- спільного буття. До того ж пристосування в широкому сенсі слова, адже реалії життя доводять, що пасивна адаптація не відповідає активній і творчій при- роді людської особистості, не задовольняє потреби людини в самореалізації й самоствердженні. У руслі окресленої проблеми актуальними й перспектив- ними стають дослідження процесів соціалізації та самовизначення як фе- номенів, пов’язаних із входженням особистості в соціальну структуру сус- пільства. Процес соціалізації став об’єктом наукових пошуків досить давно й має західне походження. З цією проблемою пов’язані імена Г. Тарда, Г. Гітінгса, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Ч. Кулі, Дж.Г. Міда, А. Маслоу, К. Роджерса, А. Оллпорта та ін. Предметом їхніх досліджень стали особливості та механі- зми взаємозв’язків суспільства й людини, а результатом – різні теорії соціа- лізації й погляди на роль особистості в цьому процесі. У вітчизняній науці питанню соціалізації останнім часом приділяється багато уваги. Це відображено в змісті навчальних посібників, у публікаціях та дослідженнях. Серед українських учених це — А. Капська, І. Звєрєва, С. Сав- ченко, С. Харченко, В. Оржеховська, М. Лукашевич, Н. Заверико та ін. Яви- ще соціалізації постає предметом досліджень молодих науковців: І. Серед- ницької, М. Сохи, П. Плотнікова, Т. Карабіна, А. Акуска. Ними висвітлюються різноманітні аспекти процесу соціалізації: історичне становлення поняття, аналіз теорій соціалізації, соціалізація в контексті сучасних суспільних умов, соціалізація і правова культура суспільства, соціалізація і процес глобалі- зації тощо. Розглядаючи процес соціалізації під різними кутами зору, науковці дохо- дять висновку, що в сучасних умовах він потребує спеціально організованих заходів з боку держави, навчальних закладів, громадськості. Актуальним залишається питання ефективності соціалізації випускників загальноосвітніх навчально-виховних закладів, міри та критеріїв готовності школярів до са- мостійного функціонування в суспільстві. Метою нашого наукового пошуку є дослідження особливостей співвідно- шення соціалізації й самовизначення, взаємозв’язків цих понять і процесів з метою окреслення чіткої ролі людини в них, а також завдань, що стоять пе- ред нею. Аналізуючи літературу з людино- та суспільствознавчих дисциплін, зна- ходимо трактування феномена самовизначення у зв’язках з різноманітними соціально-педагогічними, психологічними, філософськими поняттями: само- визначення постає як етап соціалізації та її завдання (А. Мудрик, Л. Мітіна), самостійний стан соціалізації (В. Радул), критерій соціальної зрілості (І. Зя- зюн, В. Радул, Михайлов, Д. Фельдштейн), синонім соціальної зрілості в пев- ному контексті (В. Сафін, І. Копачов, Р. Гурова, Л. Іванова), перспектива соціа- лізації (В. Іванов), здатність соціальних організмів (Л. Сохань). Виходячи з наведених визначень, стає очевидним, що процеси соціалізації й самовизна- чення не тільки характеризують соціальне становлення особистості, але й пов’язані певними особливими стосунками. На думку Л. Карнозової, дослідження самовизначення можна здійсню- вати, використовуючи один з двох існуючих підходів: 1) процес самовизначення – природний процес – виникає як особистіс- не новоутворення на певному проміжку онтогенезу; 2) процес самовизначення – штучно організований процес – стосується професійного самовизначення молоді та вбудований у певну практику (про- форієнтацію). Але застосовуючи і перший, і другий підходи, самовизначення характе- ризується лише в контексті явища соціалізації, являючи собою процес вхо- дження молоді в життя суспільства [1, с. 76]. Спробуємо дослідити роль і місце явища самовизначення в процесі соціалізації молоді. Початкова соціалізація являє собою процес опанування дитиною норм, правил, законів суспільного буття, свідоме сприйняття зовнішнього світу й адекватне сприйняття дитини в ньому. Дитина вчиться бути людиною: пізнає собі подібних, починає розуміти їх, наслідувати, отримувати за свої дії заохо- чення чи осудження. Вона віддзеркалює навколишній світ, убираючи інфор- мацію із зовнішнього середовища, керуючись прийнятими нормами. Важли- вим моментом соціалізації є її стихійність, адже певні знання дитина отримує поза цілеспрямованим процесом виховання й навчання. Це й відрізняє со- ціалізацію від виховання, яке діє за певним взірцем, методикою, наближаю- чись до визначеної мети. Таким чином, у процесі онтогенезу людина опановує суспільний досвід, привласнює його. Але паралельно з бажанням «бути як усі» в процесі інди- відуального розвитку особистості формується інша об’єктивна потреба – проявити себе, свою індивідуальність. Людина починає шукати засоби й шляхи для її вираження, таким чином здійснюється індивідуалізація, яка виявляється в тому, що певні «соціально значущі якості і властивості особистості виявля- ються в індивідуальній формі, властивій цій людині» [2, с. 51]; «людина здо- буває більшу автономність, самостійність, тобто спостерігається її індивіду- алізація» [3, с. 8]. Але розуміння особистості як «творця себе» в процесі входження до соціуму є відносно сучасним і відображає розвиток наукової думки. У витоків становлення поняття соціалізації лежить суб’єкт- об’єктний підхід, відображений у працях Т. Парсонса, Е. Дюркгейма та ін. Поняття со- ціалізації в їх розумінні постає як процес інтеграції в соціальну систему, що відбувається за рахунок механізму пристосування. У традиціях цієї школи поняття соціалізації розкривається через термін «адаптація». Таким чином, суспільство виконує функції суб’єкта впливу, а людина лише об’єкт, змушений пристосовуватись до зовнішніх умов. Поняття соціальної адаптації широко використовується в сучасних на- уках для інтерпретації зв’язків між людиною й суспільством. Зокрема, соціо- лого-педагогічний словник трактує соціальну адаптацію як «вид взаємодії особистості або соціальної групи із соціальним середовищем, у ході якого узгоджуються вимоги й очікування його учасників» [4, с. 5]. Розуміння адаптації як одного з видів взаємодії між суспільством та його членами подано в дослідженнях Л. Потапюк [5]. Вона визначає адаптацію і як певний вид взаємодії людини з соціальним середовищем, і як перший рівень соціалізації. Очевидно, що поняття адаптації як «один з видів взає- модії» не розкриває повної суті процесу соціалізації, а описує лише певний етап або певний бік цього процесу. До того ж, у традиціях суб’єкт- об’єктного підходу проблема особистісного самовизначення не знаходить належного відображення, хоча «здатність до свідомого самостійного вибору є сутніс- ною родовою ознакою людини» [6, с. 141]. На захисті активної природи людської особистості виступає гуманістич- ний підхід. Його засновники та прибічники А. Оллпорт, А. Маслоу, К. Роджерс, Ч. Кулі, Дж. Мід указують на активну участь людини в процесі соціалізації, твердять, що не тільки функція пристосування притаманна людині, але й мож- ливість впливати на життєві обставини й на саму себе. Гуманісти визнача- ють соціалізацію як процес самоактуалізації Я-концепції, самореалізації осо- бистістю своїх потенцій і творчих здібностей, процес подолання негативних впливів середовища, які заважають саморозвитку, самоствердженню. Цей підхід проголошує суб’єкт-суб’єктні взаємини особистості та суспільства в про- цесі соціалізації. Визнання людини суб’єктом власного становлення ство- рює передумови для вивчення феномена самовизначення в якості найваж- ливішої серед проблем індивідуалізації людини. Сучасне розуміння соціалізації ґрунтується на положеннях обох кон- цепцій соціалізації. Визначення ролі людини і в якості об’єкта, і в якості суб’- єкта процесу соціального становлення є однаково істинними. Адже соціалі- зація постає як діалектична єдність суспільного та індивідуального. Процес соціалізації здійснює соціальну типізацію особистості, адаптує людину до суспільних відносин. Але в той же час «потреба мати власні погляди, са- мостійність у самовизначенні, самореалізації призводить до процесу індиві- дуалізації (уособлення). У процесі уособлення людина намагається дістати ціннісну, емоційну, поведінкову автономність» [7, с. 9]. Але процеси типізації й індивідуалізації є не тільки етапами в станов- ленні особистості, але й необхідною умовою її повноцінного функціонування в суспільстві: «Для нормальної соціальної життєдіяльності людини необхід- но, щоб дві взаємопов’язані сторони життєвого процесу людини та дві лінії, тенденції її зв’язку із суспільством знаходилися в динамічній рівновазі – «вклю- ченість» індивіда в соціум і «відокремлення» від нього» [6, с. 140]. На двобічність процесу соціалізації чітко вказала Г. Андреєва, визна- чивши соціалізацію як «двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження до со- ціального середовища, системи соціальних зв’язків; з іншого – процес ак- тивного впровадження системи зв’язків індивідом у процесі його активної діяльності, активного включення до соціального середовища» [8, с. 334]. Таким чином, процес соціалізації полягає в узгодженні пристосування та уособлення в умовах конкретного суспільства. Інакше кажучи, ефективна со- ціалізація — це знаходження балансу між адаптацією та індивідуалізацією, умовним бар’єром між якими виступає явище самовизначення. Говорячи про співвідношення процесів соціалізації та самовизначення, важливим є формулювання завдань, які постають перед суб’єктом соціаль- ного становлення. Конкретизація функцій соціалізації розкриває внутрішню сутність процесу та механізми його протікання. Групування завдань має різні підходи, розглянемо деякі з них. А. Яковлєв виділяє 2 основні функції соціалізації: це розвиток індивідом якостей, важливих для ефективного функціонування в суспільстві, а також забезпечення спадковості поколінь [9, с. 311]. Ґрунтовно висвітлює завдання соціалізації М. Семенова, досліджуючи їх як «характеристики процесу соціалізації». Серед них: 1) знаходження духовної самостійності, зростання соціальної активності особистості через творче опанування досвіду інших людей та вироблення на цій основі індивідуального досвіду, досягнення багатогранної соціальної зрілості; 2) формування вибіркової, критично-свідомої, творчої спрямованості цього процесу; 3) соціальне визрівання індивіда до рівня вимог, які ставить перед ним життя, час, суспільство та внутрішня логіка формування її індивідуальності [10]. Л. Потапюк розкриває зміст завдань соціалізації, що відбувається в 3 основних сферах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості. У діяльності здійснюється розширення видів праці, з якими пов’язаний індивід, визначаєть- ся його орієнтація в системі кожного виду діяльності, розуміння їх суті, пере- віряється сумісність/несумісність людей, їх ідентифікація. У спілкуванні вис- тупає засобом самореалізації особистості, засобом, що виводить окремого індивіда на рівень єдності з іншими й залучає до культури. Спілкування як чинник формування особистості проявляється в можливості індивіда завдя- ки співвідношенню з іншими людьми об’єктивувати свою суб’єктивність (по- требу в зовнішньому виявленні свого внутрішнього стану), що є важливою умовою розвитку. Воно впливає на прояв і формування здібностей, виступає джерелом творчості. У сфері самосвідомості здійснюється формування образу власного «Я», усвідомлення своєї соціальної приналежності, влас- них соціальних ролей, систем соціальної орієнтації [5]. А. Мудрик, досліджуючи функції людини як суб’єкта соціалізації, ствер- джує, що суб’єктність у цьому процесі набувається об’єктивно, адже протя- гом усього життя перед людиною постають завдання, для розв’язання яких вона більшою чи меншою мірою свідомо ставить перед собою цілі й таким чином проявляє свою суб’єктність (позицію) та суб’єктивність (індивідуальні своєрідності). Ці завдання А. Мудрик групує таким чином: 1) природно-культурні – як досягнення певного рівня фізичного й сексу- ального розвитку; 2) соціально-культурні – пізнавальні, моральні, ціннісно-орієнтаційні; 3) соціально-психологічні – становлення самосвідомості особистості, її самовизначення в активному житті й на перспективу, самореалізація та са- моствердження [7, с. 23]. Отже, конкретизація завдань соціалізації розкриває внутрішній бік цьо- го процесу, що пов’язаний з розвитком самосвідомості, осмисленням своєї ролі та місця в системі суспільних відносин, здобуттям індивідуальності. Про- цес соціалізації знаходить активне відображення у свідомості людини та фіксується у феномені самовизначення. Важливо, що здатність особистості до такого роду діяльності з’являється лише з досягненням нею певного рівня соціального розвитку. У такому контексті поняття самовизначення виступає певним рівнем соціальної зрілості, що свідчить про наявність психологічної готовності до суб’єктної діяльності. Становлення самосвідомості та самовизначення в процесі онтогенезу є закономірним і необхідним етапом. Самовизначення постає важливим зав- данням соціалізації, можна сказати, визначальним, що окреслює її подальший напрямок. У той же час самовизначення є певним «відносно самостійним станом соціалізації» [11, с. 251]. Саме цей стан характеризує ефективність протікання соціалізації та розкриває особливості процесу уособлення. Він стає тим переламним моментом, що знаменує можливість об’єктивно здійсню- вати свою індивідуальність певними конкретними виборами щодо особистої життєдіяльності. При цьому характеристиці підлягає спосіб діяльності осо- бистості в процесі соціалізації, а саме – міра активності під час вибору спо- собів входження до системи суспільних відносин. Наявність процесу само- визначення виступає тим критерієм, що дозволяє визначати соціалізацію як процес суб’єкт-суб’єктних відносин між індивідом та суспільством. Адже ак- тивне вирішення проблеми самовизначення – використання набутого досві- ду, пошук відповідей на світоглядні питання, самозміна для досягнення пев- ної визначеної мети, здійснення вибіркової діяльності – робить людину суб’- єктом у процесі опанування системою суспільних відносин. Крім того, на цьо- му етапі змінюється й механізм, що забезпечує процес соціалізації: з пере- важною інтенсивністю використовується рефлексія, яка полягає у внутріш- ньому діалозі. Застосовуючи такий механізм, людина піддає розгляду, оці- нює, приймає або відкидає певні цінності, що стосуються родини, інститутів суспільства, колективу однолітків і т.ін. На основі такої внутрішньої оцінної діяльності будується поведінка особистості. За допомогою рефлексії люди- на «може формуватися та змінюватися в результаті усвідомлення та пере- живання нею тої реальності, у якій вона живе, свого місця в цій реальності та себе самої» [7, с. 12]. Таким чином, зв’язок соціалізації й самовизначення можна охарактери- зувати як ціле й частина, процес і результат, реальність і перспектива, мета й засіб. Самовизначення стосовно соціалізації виступає критерієм ефек- тивності, провідним завданням, показником успішності, засобом індивідуа- лізації. Ставлячи перед школою завдання підготувати дитину до входження в доросле самостійне життя, ми маємо довести процес соціалізації до етапу самовизначення. Тільки здійснивши процес самовизначення, який є резуль- татом розвитку самосвідомості, показником соціальної зрілості, певного інте- лектуального рівня, ми можемо вважати соціалізацію дітей шкільного віку успішною. Перспективними завданнями в дослідженні феномена самовизначення як умови ефективного соціального становлення дітей старшого шкільного віку, вважаємо розробку діагностики та методики оптимізації цього процесу в загальноосвітніх навчально-виховних закладах. Література 1. Карнозова Л.М. Самоопределение профессионала в проблемной ситуации // Вопр. психологии. — 1990. — № 6. – С. 75—82. 2. Чупрасова В.И. Влияние воспитания на формирование и развитие личности учащихся в школе и вузе // Формирование личности молодого чело- века в школе и вузе: Сб.ст. – Владивосток, 2001. – С. 40—52. 3. Фельдштейн Д.И. Психологические условия ускорения процесса личностного, в том числе и профессионального самоопределения подрост- ков // Психологические условия формирования социальной ответственности школьников: Сб. науч.тр. – М., 1987. – С. 4—18. 4. Соціолого-педагогічний словник / За ред. В.В. Радула. – К.: ЕксОб, 2004. – 304 с. 5. Потапюк Л.М. Формування світогляду учнів підліткового та юнацько- го віку у навчально-виховному процесі сучасної школи: Дис. ... канд. пед. наук. – Луцьк, 2002. – 220 арк. 6. Жизнь как творчество: Социально- психологический анализ / В.И. Шинкарук, Л.В. Сохань, Н.А. Шульга и др.; Отв. ред. Л.В. Сохань. – К.: Наук. думка, 1985. – 300 с. 7. Мудрик А.В. Социальная педагогика / Под ред. В.А. Сластенина. – М.: Изд. центр «Академия», 2005. – 200 с. 8. Андреева Г.М. Социальная психология. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. – 416 с. 9. Яковлев А.М. Социальная структура общества. – М.: Экзамен, 2003. – 384 с. 10. Семенова М.И. Проблема ранней социализации индивида как лич- ности: Дис. ... канд. филос. наук. – К., 1993. — 161 с. 11. Радул В.В. Соціальна зрілість молодого вчителя: Монографія. – К.: Вища шк., 1997. – 269 с. 12. Социальная психология в вопросах и ответах / Под ред. В.А. Ла- бунской. – М.: Гардарики, 1999. – 397 с. | |
|
|
|
| Просмотров: 1112 | Рейтинг: 0.0/0 | |